БОЖЕСТВЕННИЙ ПРИНЦИП
ЧАСТИНА II
РОЗДІЛ 4

ПРОВИДЕНЦІЙНИЙ ВІК ВІДНОВЛЕННЯ ТА ВІК ПРОДОВЖЕННЯ ВІДНОВЛЕННЯ З ТОЧКИ ЗОРУ ПРОВИДЕНЦІЙНОЇ ЧАСОВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ

Як уже зазначалося вище, мета провидіння відновлення полягає врешті-решт у тому, щоб закласти основу для прийняття Месії. Тому, у міру того як провидіння продовжується, провидіння для відновлення цієї основи має повторюватися. Тим часом, щоб закласти основу для прийняття Месії, по-перше, центральна постать в провидінні відновлення повинна встановити основу віри, приносячи символічні жертви, прийнятні для Бога, використовуючи певні умовні об'єкти, протягом певних періодів часу; по-друге, вона повинна встановити основу субстанції, приносячи субстанційні жертви, прийнятні для Бога, після покладання умови відшкодування для усунення занепалої природи.

Отже, курс провидіння відновлення, повторення провидіння для відновлення основи для прийняття Месії, був, зрештою, повторенням провидіння для відновлення, через відшкодування, символічної жертви та субстанціальної жертви. Отже, епоха провіденційної часової тотожності, сформована повторенням провіденційного курсу для відновлення основи для прийняття Месії, була, зрештою, сформована історичними фактами в провидінні для відновлення, через відшкодування, двох згаданих вище жертв.

Давайте тепер дослідимо характер кожної провіденційної епохи відповідно до таких принципів. Щоб зрозуміти характер епохи, нам потрібне розуміння центральної нації, відповідальної за провидіння, та центральних історичних джерел, що стосуються неї. Історія людства була сформована історіями численних націй. Тим часом Бог, вибравши особливий народ з-поміж усіх народів і провівши його типовим провіденційним шляхом відновлення, щоб закласти основу для прийняття Месії, спрямовує обраний народ бути осередком Його провидіння та вести історію людства. Народ, обраний для такої місії, називається «народом Божих вибраних», або «Божим обраним народом».

Народ Божих обранців спочатку складався з нащадків Авраама, який заклав основу на рівні сім'ї для прийняття Месії. Тому центральним народом, який виконав Боже провидіння в провіденційному віці відновлення, був Ізраїль, обраний народ. Отже, історія ізраїльського народу стає історичним матеріалом провіденційної історії відновлення в цей вік.

Однак після того, як ізраїльтяни віддали Ісуса на розп'яття, вони втратили своє право бути обраним народом. Ісус, який передбачив це, колись сказав їм про це у притчі про виноградник і закінчив: «...Царство Боже відніметься від вас і дане народу, що приносить плоди його». (Мт. 21:43). Павло також сказав, що не всі, хто походить від Ізраїля, належать до Ізраїля, але люди Божої волі та обітниці є «Ізраїлем» (Рим. 9:6-8). Насправді, центральною нацією, яка виконала провидіння провіденційного віку продовження відновлення, починаючи з Ісуса, була не ізраїльська нація, а християни, які успадкували Боже провидіння відновлення, залишене невиконаним. Отже, християнська історія стає історичним джерелом для провіденційної історії відновлення в цьому віці. У цьому сенсі, якщо ми називаємо прямих нащадків Авраама часів Старого Заповіту «Першим Ізраїлем», то християн часів Нового Заповіту можна назвати «Другим Ізраїлем».

Коли ми порівнюємо Старий Заповіт із Новим Заповітом, п’ять книг закону (Буття – Повторення Закону), дванадцять книг історії (Ісус Навин – Естер), п’ять книг віршів (Йов – Пісня над піснями) і сімнадцять книг пророцтва (Ісая – Малахія) у Старому Заповіті відповідають Євангеліям, Діям, Посланням апостолів і Об’явленню відповідно. Однак у книгах історії Старого Заповіту записано всю 2000-річну історію «Першого Ізраїлю», тоді як у Діях Нового Заповіту написано лише історію «Другого Ізраїлю» (християн) часів Ісуса. Щоб вивчити й осягнути Божественне провидіння Бога від часів Ісуса до сьогодення, ми повинні звернутися до історії християнства як джерела для довідки, на додаток до «Дій» Нового Заповіту. Тому християнська історія стає історичним джерелом, яке охоплює провіденційну історію відновлення після Ісуса. Порівнюючи характери кожної доби, яка сформувала провіденційну добу відновлення, та провіденційну добу продовження відновлення, з'єднані часовою тотожністю, що ґрунтується на історіях «Першого Ізраїлю» та «Другого Ізраїлю», ми можемо зрозуміти ще ясніше, що людська історія була створена згідно з послідовним, формальним провидінням живого Бога.

РОЗДІЛ I - ПЕРІОД РАБСТВА В ЄГИПТІ ТА ПЕРІОД ПЕРЕСЛІДУВАНЬ РИМСЬКОЮ ІМПЕРІЄЮ

400-річний період від Ноя до Авраама був захоплений сатаною через невдачу Авраама в приношенні. Тому протягом періоду рабства в Єгипті, щоб відновити через відшкодування цей 400-річний період, нащадки Якова зазнавали жорстоких переслідувань з боку єгиптян протягом 400 років після того, як він і 70 родичів, зосереджених навколо його 12 синів, увійшли до Єгипту. У періоді переслідувань за Римської імперії для відновлення цього періоду через відшкодування 12 апостолів, 70 учнів і християн, зосереджених навколо Ісуса, через його розп'яття, мали зазнати жахливих переслідувань з боку Римської імперії протягом 400 років, щоб відновити через відшкодування 400-річний період підготовки до приходу Месії, який був узурпований сатаною.

У період рабства в Єгипті Перший Ізраїль, обраний народ, відокремив себе від сатани, який вторгся через невдачу Авраама в приношенні, через обрізання (Вих. 4:25), принесення жертв (Вих. 5:3) і дотримання суботи (Вих. 16:23). Отже, протягом періоду переслідувань Римською імперією також Другий Ізраїль, обраний народ, мав відокремитися від сатани, звершуючи Таїнства Святого Причастя та Хрещення, приносячи святих як живу жертву та дотримуючись суботи. Після завершення 400-річного періоду рабства в Єгипті Мойсей підкорив сатану силою трьох великих чудес і десяти кар, і вирушив до землі Ханаанської, ведучи Перший Ізраїль, обраний народ, з Єгипту. Так само, в період переслідувань Римською імперією, після завершення 400-річного переслідування Другого Ізраїлю, Ісус вплинув на імператора Костянтина духовно і спонукав його публічно визнати християнство у 313 році, і зрештою зміг спонукати Теодосія I оголосити християнство національною релігією.

У такий спосіб християни були відновлені, духовно, до Ханаану, з сатанинського світу. У Старозавітному Віці, в якому Бог здійснював Свій провидіння через зовнішні умови відшкодування, згідно із законом, Бог підкорив фараона, давши Мойсеєві зовнішні чудеса та знамення. Але, оскільки Новозавітний Вік є періодом, у якому Бог здійснював Свій провидіння з внутрішніми умовами відшкодування, згідно зі Словом, Бог тоді діяв через духовну реформацію.

Після закінчення періоду рабства в Єгипті Мойсей встановив осередок Старого Заповіту, отримавши Десять Заповідей і слова на горі Синай. Отримавши кам'яні скрижалі, скинію та ковчег заповіту, Перший Ізраїль, обраний народ, зміг встановити волю прийняти Месію. Так само, після періоду переслідувань Римською імперією Другий Ізраїль, обраний народ, визначив Новий Заповіт, зібравши записи апостолів як слова, щоб духовно виконати Десять заповідей та ідеал храму Старозаповітної доби. Вони таким чином розширили основу, щоб прийняти Господа Другого Пришестя, засновуючи церкви, осереддям яких є слова. У період після приходу Ісуса Ісус і Святий Дух безпосередньо вели християн, тому Бог не поставив жодної однієї особи як центральну фігуру всього провидіння, що заміняла б Бога, як Він це робив у попередній період провидіння.

РОЗДІЛ II - ПЕРІОД СУДДІВ І ПЕРІОД ХРИСТИЯНСЬКИХ ЦЕРКОВ ЗА ПАТРІАРХАЛЬНОЇ СИСТЕМИ

Період Суддів — це 400-річний період, протягом якого 15 суддів, включаючи 12 суддів, починаючи від Отніїла, та наступних трьох (Самсона, Ілія та Самуїла), керували ізраїльтянами. Кожен із цих суддів виконував численні функції як пророк, первосвященик і цар, які в наступний період розподілялися між кількома особами. Тому феодальне суспільство юдаїзму розпочалося з того часу. У період християнських церков за патріархальної системи Новозавітної епохи патріархи виконували обов'язки, що відповідали обов'язкам суддів щодо керівництва християнами.

У період до Ісуса патріархи закладали основу для прийняття Месії як духовно, так і фізично, зосереджуючись на Першому Ізраїлі. Тому політика, економіка та релігія того часу перебували під керівництвом єдиного лідера. Однак у період після Ісуса вони творили духовне царство, зосереджуючись на Ісусі, духовному Царі Царів, на духовній основі для прийняття Месії, яка вже була закладена. Тому християнський світ або суспільство як «Другий Ізраїль» є духовним царством без землі, з воскреслим Ісусом як його царем.

Оскільки патріархи мали місію суддів у зведенні духовного царства, їм часом доводилося ставати пророками, первосвящениками або царями, які правили парафією. Як наслідок, християнське феодальне суспільство розпочалося з цього часу.

У період суддів, після того як ізраїльтяни, ведені Ісусом Навином та Халевом, увійшли до благословенної землі Ханаан, вони утворили новий народ Божих обраних, зосереджений на суддях у новій землі, розподіленій кожному племені. Так вони заклали основу ізраїльського феодального суспільства. Так само, в період християнських церков під патріархальною системою християнства, після його визволення з Римської імперії (сатанинського світу), вони поширювали Євангеліє серед германських племен, які переселилися до Західної Європи через вторгнення гунів у IV столітті. Встановивши германський народ як новий народ Божих обранців на новій землі Західної Європи, вони заклали основу християнського феодального суспільства.

Ми вже детально обговорили в розділі про провидіння відновлення, зосереджене на Мойсеєві, той факт, що в процесі відновлення до Ханаану народом Ізраїлю вони встановили скинію як символічну істоту Месії і водночас як умовний об'єкт, що заміняв Авеля, щоб закласти основу субстанції. Отже, ізраїльський народ у період суддів мав підносити волю скинії під проводом суддів. Але, живучи серед семи племен Ханаану, не знищивши їх, ізраїльтяни почали вклонятися їхнім ідолам за їхніми злими звичаями, спричинивши цим великий безлад у своїй вірі.

Так само, у період християнських церков за патріархальної системи, християни мали підносити волю церкви як образ-сутність Месії, і водночас мали підносити її як умовний об'єкт, що заміщає Авеля, під проводом патріархів. Але, частково через вплив багатьох різноманітних релігій німецького народу, у їхній вірі виникло велике замішання.

РОЗДІЛ III - ПЕРІОД ОБ'ЄДНАНОГО КОРОЛІВСТВА ТА ПЕРІОД ХРИСТИЯНСЬКОГО КОРОЛІВСТВА

З настанням періоду Об'єднаного Царства завершився період, у якому Перший Ізраїль вели судді. Пророки, що перебували під безпосереднім керівництвом Бога, первосвященики, які служили в скинії та храмі, і цар, що правив народом, перебували у трикутному положенні, і кожен із них мав виконати свою провідну місію, зосереджуючись на меті провидіння відновлення. Тому в період християнського царства, який через відшкодування відновив цей період як субстанційну часову тотожність, період проводу патріархами Другого Ізраїлю завершився; і монастирі, що відповідали пророкам, папи, що відповідали первосвященикам, і царі, які правили народом, мали вести Другий Ізраїль, зосереджуючись на меті провидіння відновлення. Християнство на той час було поділене на п'ять великих парафій: Єрусалимську, Антіохійську, Олександрійську, Константинопольську та Римську. Римський патріарх, який займав вище становище серед них, наглядав за іншими парафіями, і його називали особливим титулом "Папа".

У період Об’єднаного Королівства «ідеал скинії» Мойсея постав як «ідеал храму», зосереджений на цареві, і таким чином було встановлено царство. Це був образний шлях, який показував, що в майбутньому Ісус прийде як субстанційний храм і зведе царство як Цар над царями (Іс. 9:6). Так само, у період Християнського Царства, Місто Боже, написане св. Августин як його християнський ідеал часів визволення християн від Римської імперії, був у цей час втілений імператором Карлом Великим у формі християнського королівства, яким було королівство франків від часів імператора Карла Великого. Це був образний курс, що показував, що в майбутньому Христос прийде знову як Цар царів, і встановить царство. Отже, у цей період король і папа мали б утілити християнський ідеал у досконалій єдності, центруючись на Божій волі. Таким чином, духовне царство без землі, встановлене з центром на папі, і матеріальне царство з центром на королі мали б стати одним цілим, центруючись на християнському ідеалі. Якби так сталося, то в той час релігія, політика й економіка стали б одним цілим, і основа для прийняття Месії Другого Пришестя була б тоді реалізована.

Центральною фігурою для відновлення основи віри в період Об'єднаного Королівства був цар, який мав здійснити Слово Боже, дане через пророків. Пророки та первосвященики, перебуваючи на позиції заміщення Слова Божого, стояли б на позиції Авеля у своєму віці. Однак у ході провидіння відновлення вони мали відновити субстанціальний світ з позиції архангела, що представляє духовний світ. Отже, після того як вони висвятили царя на духовній основі, яку вони для нього заклали, їм належало стати в позицію Каїна перед ним. Відповідно, цар мав правити народом згідно зі словами пророків, а пророки мали коритися цареві зі своєї позиції його підданих. Тому центральною фігурою для відновлення основи віри в цей період був цар.

Насправді, на 800-му році від Авраама пророк Самуїл за велінням Божим помазав Саула, зробивши його першим царем Першого Ізраїлю, обраного народу Божого (? Сам. 8:19-22, 10:1-24). Якби цар Саул, стоячи на 400-річному фундаменті періоду суддів, здійснив своє 40-річне правління в спосіб, прийнятний для Бога, він міг би стати в позицію, де відновив би через відшкодування 400-річний період рабства в Єгипті та 40-річний період Мойсея в фараоновому палаці, і таким чином зміг би встановити фундамент віри на 40-денному фундаменті відокремлення від сатани. Відповідно, якби Саул звів храм як образ Месії на тому фундаменті й возвеличив його, він міг би стати на позицію Мойсея, досягнувши успіху в першому всенародному відновленні Ханаану, остаточно звівши храм і возвеличивши його. Знову ж таки, якби обраний народ Ізраїлю абсолютно слухався царя, звеличуючи храм на основі віри з центром на царі Саулі, вони могли б встановити основу субстанції, закладаючи таким чином основу для прийняття Месії. Однак цар Саул, збунтувавшись проти Божої заповіді, даної через пророка Самуїла (1 Сам. 15:1-23), не зміг звести храм. Цар Саул, який таким чином не зміг звести храм, був поставлений у становище Мойсея, зазнавши невдачі в першому загальнонаціональному відновленні Ханаану.

У такий спосіб провидіння відновлення, зосереджене на царі Саулі, було продовжено через 40-річний період царя Давида до 40-річного періоду царя Соломона. Так само як воля Авраама була здійснена за часів Якова після проходження через час Ісака, воля про зведення храму царем Саулом, який також перебував у становищі Авраама, була здійснена за часів царя Соломона після проходження через час царя Давида. Однак, оскільки цар Соломон залишив позицію Авеля для субстанційного приношення, впавши в похіть, основа субстанції зазнала невдачі. Відповідно, основа для прийняття Месії, яка мала бути встановлена в період Об'єднаного Царства, також зазнала невдачі.

У періоді християнського царства всі умови, що належали до періоду об’єднаного царства, мали бути відновлені через відшкодування як субстанційна часова тотожність. Тому центральною постаттю для відновлення через відшкодування основи віри цього періоду був цар, який мав здійснити християнський ідеал монастиря та папи. Папа перебував у становищі первосвященника, який підніс волю пророків у періоді об’єднаного царства. Тому, після того як він висвятив короля на духовній основі, яку він заклав для короля, щоб той реалізував християнський ідеал, він мав коритися королю з позиції свого підданого, тоді як король мав правити народом, підносячи ідеал папи. Насправді, для цієї мети провидіння, Папа Лев III висвятив і коронував імператора Карла Великого у 800 році н. е., зробивши його таким чином першим королем Другого Ізраїлю, « обраного народу Божого».

Імператор Карл Великий, який стояв на 400-річному фундаменті періоду християнських церков за патріархальної системи, відновивши через відшкодування 400-річний період суддів як субстанційну тотожність часу, тепер стояв на 40-денному фундаменті відокремлення від сатани, як цар Саул. Отже, фундамент віри цього періоду мав бути встановлений, коли імператор Карл Великий втілював християнський ідеал, підносячи слова Христа на цьому фундаменті. Насправді, імператор Карл Великий міг закласти цю основу, ставши королем, висвяченим папою. Тому, якби Другий Ізраїль того часу абсолютно довіряв королю й корився йому, перебуваючи в такому становищі, вони могли б закласти основу субстанції, і основу для прийняття Месії Другого Пришестя також можна було б здійснити. Зробивши це, духовне царство, яке було встановлене з центром на Папі, і субстанціальне царство з центром на королі могли б стати єдиним на духовній основі, щоб прийняти Месію, і Господь міг прийти знову на тій основі, таким чином встановивши царство Месії. Тим не менш, король залишив позицію Авеля принесення субстанціальної жертви, не звеличивши Божу волю, і основа субстанції не була встановлена. Відповідно, основа для прийняття Месії Другого Пришестя також зазнала невдачі.

РОЗДІЛ IV - ПЕРІОД РОЗДІЛЕНИХ ЦАРСТВ ПІВНОЧІ ТА ПІВДНЯ ТА ПЕРІОД РОЗДІЛЕНИХ ЦАРСТВ СХОДУ ТА ЗАХОДУ

Період Об’єднаного Царства розпочався з царя Саула і продовжився через царя Давида та царя Соломона. Але оскільки цар Соломон поклонявся язичницьким богам, яким поклонялися його дружини (1 Царів 11:4-9), воно після трьох поколінь розділилося на Північне Царство Ізраїльське, зосереджене на десяти племенах у становищі Каїна, і Південне Царство Юдейське, зосереджене на двох племенах у становищі Авеля. Так настав період розділених царств Півночі й Півдня.

Так само й християнське королівство, засноване імператором Карлом Великим, розділилося на три частини — Східних франків, Західних франків та Італію — вже в третьому поколінні, бо троє його онуків сварилися між собою. Однак, оскільки Італія перебувала під владою Східних франків, насправді воно розділилося на Схід і Захід. Тим часом Східні франки надзвичайно піднеслися за короля Оттона I, називаючи себе Священною Римською імперією. Імперія панувала над Західною Європою від імені римського імператора, намагаючись забезпечити собі як політичну, так і релігійну владу. Таким чином Східні франки опинилися в становищі Авеля щодо Західних франків.

Північне царство Ізраїльське, очолюване Єровоамом, вигнанцем із царства Соломона, мало 19 царів упродовж 260 років. Через те що вони вбивали один одного, царські родини змінювалися 9 разів, і жоден цар не був праведним. Відповідно, Бог знищив 850 пророків Ваала та Ашери, проливши вогонь на жертовник на горі Кармел через пророка Іллю, посланого з Південного царства Юдейського (1 Царів 18:19-40). Він також послав багатьох інших пророків, як-от Єлисея, Йону, Осію та Амоса, і вони проповідували Євангеліє, ризикуючи своїм життям. Тим не менш, Північне Ізраїльське царство продовжувало поклонятися злим духам, не каючись, тож Бог віддав їх у руки ассирійців на знищення. Вони були повністю позбавлені права бути Божими вибраними навіки (II Царів 17:17-23).

Тим часом Південне царство Юдея, очолюване Ровоамом, сином Соломона, продовжувалося від царя Давида до царя Седекії в одній ортодоксальній лінії, породивши багато праведних царів із 20, які правили 394 роки. Після царя Йосії багато неправедних царів з'являлися один за одним і, впавши в ідолопоклонство під впливом Північного царства, були взяті в полон до Вавилону.

Кожного разу, коли народ Ізраїлю опинявся в становищі, що суперечило ідеалу храму, Бог продовжував посилати пророків — чотирьох великих і дванадцятьох малих, — спонукаючи їх пробуджувати рухи внутрішнього реформування. Однак народ не каявся, навіть за порадою пророків, і Бог мусив здійснювати Свій провидентний задум зовнішнього покарання, віддаючи їх у руки язичників, таких як Халдея, Сирія та Вавилон.

У період розділених царств Сходу й Заходу, який був відновлений через відшкодування як субстанційна часова тотожність, Ватикан занепав; і відомі ченці, такі як Томас Аквінський, святий Бернард і святий Франциск, брали участь у русі внутрішньої реформації, даючи поради. Однак правитель усе ще схилявся до падіння й занепаду без каяття, і Бог здійснював Своє провидіння зовнішнього очищення, віддаючи їх у руки язичників. Це був провид, що стояв за хрестовими походами. Коли Свята Земля Єрусалим належала халіфу, християнських паломників приймали з гостинністю. Але після окупації Єрусалима сельджуцькими турками після падіння халіфату їх почали переслідувати, і королі один за одним, у люті, піднімали хрестові походи, щоб відновити Святу Землю. Хрестові походи, що почалися 1096 року, налічували сім експедицій приблизно за 200 років, але вони зазнавали поразки знову і знову.

У період розділених царств Півночі й Півдня народи Північного царства Ізраїлю та Південного царства Юдеї були всі взяті в полон язичниками. Так самодержавне суспільство Ізраїлю остаточно занепало. Так само в період розділених царств Сходу й Заходу папська влада повністю втратила свій авторитет і верховенство з поразкою хрестових походів, і національний дух втратив свій центр. Крім того, через смерть багатьох феодалів і лицарів, які підтримували феодальне суспільство, люди втратили свою політичну основу. Також величезні воєнні витрати внаслідок повторюваних поразок у битвах залишили їх цілковито зубожілими. У цей момент християнське автократичне суспільство нарешті почало занепадати.

РОЗДІЛ V - ПЕРІОД ЮДЕЙСЬКОГО ПОЛОНУ ТА ПОВЕРНЕННЯ І ПЕРІОД ПАПСЬКОГО ПОЛОНУ ТА ПОВЕРНЕННЯ

Єврейський народ, впавши в безвір'я без покаяння, не зміг відновити ідеал храму. Тому, щоб знову здійснити цю волю, Бог дозволив, щоб єврейський народ був узятий у полон до Вавилону, сатанинського світу, щоб там зазнати рабства, так само як Він дозволив ізраїльтянам піти до Єгипту, сатанинського світу, щоб зазнати рабства, аби через відшкодування відновити невдачу Авраама в його приношенні.

Так само, як уже обговорювалося вище, Бог встановив період Християнського Царства, щоб побудувати Царство Месії. Це царство могло бути побудоване шляхом встановлення основи для прийняття Месії Другого Пришестя, зосереджуючись на папі та королі, і шляхом передачі престолу та царства Царю Царів, який прийде знову як Месія на тій основі (Іс. 9:6, Лука 1:33). Але королі та папи, які мали встановити духовну основу, на якій короля слід було поставити центральною фігурою основи субстанції, впали в розпусту, так і не покаявшись. Тому вони не змогли встановити основу, щоб прийняти Месію Другого Пришестя. Бог, аби заново здійснити Своє провидіння відновлення цієї основи, дозволив, щоб Папу було взято в полон і він зазнав рабства.

У період юдейського полону та повернення був 70-річний період, протягом якого цар Єгояким, Даниїл та інші члени царської родини, разом з урядовими міністрами, чиновниками, ремісниками та багатьма іншими юдейськими людьми, були взяті в полон Навуходоносором, царем Вавилонії (Єр. 39:1-10, II Хрон. 36:11-23, II Цар. 24-25). Був також 140-річний період, який тривав від часу визволення юдеїв царським указом Кіра після того, як Персія знищила Вавилон, до часу, коли вони могли повернутися до своєї землі втретє, щоб утвердитися як народ, зосереджений на пророкові Малахії, щоб приготуватися до Месії. У період папського полону та повернення, який відновив цей період через відшкодування як субстанційну часову ідентичність, їм довелося пройти подібний шлях.

Через свою аморальність папи й священики поступово втратили довіру людей. Поразка хрестових походів також призвела до краху папської влади. Тим часом після хрестових походів феодальна система занепала, і була утворена сучасна держава. З поступовим розширенням королівської влади конфлікт між папою та королем став жорстоким. Так Папа Боніфацій VIII вступив у конфлікт із французьким королем Філіпом IV і навіть на деякий час був ув'язнений ним. Одне покоління потому Климент V, обраний папою 1305 року, переніс Ватикан з Риму до Авіньйона на півдні Франції 1309 року. Там наступні папи жили як бранці протягом 70 довгих років, під обмеженням французьких королів. Після цього папа Григорій XI повернувся до Риму 1377 року.

Після його смерті кардинали обрали Папою Урбана VI, архиєпископа Барі в Італії. Однак кардинали, будучи переважно французами, незабаром відкинули Урбана VI і заснували інший Ватикан в Авіньйоні на півдні Франції, обравши Климента VII Папою. Цей розкол тривав до наступного століття, коли реформаційний собор вирішив проблему. Кардинали провели конференцію в Пізі, Італія, у 1409 році й усунули обох пап, призначивши Александра V законним Папою. Однак двоє пап виступили проти усунення, і три папи тимчасово зайняли трикутні позиції. Згодом вони скликали Констанцький генеральний собор, на якому були присутні численні члени, як-от єпископи й архиєпископи, включно з богословами, королівськими особами та посланцями, і усунули трьох пап одразу, обравши Мартина V папою.

Таким чином, кардиналів було позбавлено їхнього права обирати папу, і це право було передано тій конференції, яка наполягала на збереженні суверенної влади Римської Церкви (1418). Пізніше ця конференція проводилася в Базелі, Швейцарія, з метою перетворити організацію Римської Церкви на тіло конституційної монархії. Тим не менш, папа не схвалював ідею того, щоб конгрегація мала контролюючу владу. Не лише він не був присутній на конференції, але навіть намагався відкласти засідання. Незважаючи на цей факт, члени асамблеї провели засідання, але воно було автоматично розпущено в 1449 році. Таким чином, план створення органу конституційної монархії в Римо-Католицькій Церкві зазнав краху, і абсолютна папська монархія, втрачена з 1309 року, відновила своє функціонування.

Лідери багатьох конференцій, що відбулися у XIV столітті, намагалися усунути розбещених пап і священиків, призначивши мирян представниками та надавши цій конференції найвищу владу й повноваження. Тим не менш, папська влада відновила статус, що існував до ув'язнення пап, і вони засудили до страти всіх лідерів Реформації, таких як Вікліф і Гус. Саме з цього моменту протестантський рух Релігійної Реформації почав поширюватися. Отже, період приблизно 210 років від часу, коли папу було взято в полон до Авіньйона у 1309 році н. е. до здійснення Релігійної Реформації у 1517 році, з центром на Лютері, був періодом, у якому потрібно було відновити через відшкодування, як субстанційну тотожність часу, 210-річний період від часу 70-річного полону євреїв у Вавилоні до того, як вони спричинили як політичну, так і релігійну реформацію з центром на Малахії.

СЕКЦІЯ VI - ПЕРІОД ПІДГОТОВКИ ДО ПРИХОДУ МЕСІЇ ТА ПЕРІОД ПІДГОТОВКИ ДО ДРУГОГО ПРИХОДУ МЕСІЇ

Ізраїльтяни прийняли Ісуса лише після 400-річного періоду підготовки до приходу Месії, після їхнього повернення до Єрусалима з Вавилону. Тому, щоб відновити це через відшкодування, християни також можуть прийняти Господа Другого Пришестя лише після 400-річного періоду підготовки до Другого Пришестя Месії, який розпочався з повернення Папи до Риму з його життя в полоні в Авіньйоні.

Вертикальну умову відшкодування за 4000-річну історію провидіння відновлення від Адама, в якій провидіння відновлення основи віри через 40-денний період відокремлення від сатани раз у раз подовжувалося через безперервні напади сатани, належало відновити шляхом горизонтального відшкодування в цей заключний період провіденційної історії. Для цього настав період підготовки до приходу Месії. Отже, щоб відновити цей період, через відшкодування, як субстанційну часову тотожність, має бути період підготовки до Другого пришестя Месії, в якому слід відновити через відшкодування, горизонтально, в цей останній період провіденційної історії, вертикальну умову відшкодування за 6000-річну історію провидіння відновлення від Адама.

Ізраїльтяни, які повернулися з вавилонського полону, відновлювали основу віри, зводячи храм, зруйнований царем Навуходоносором, і вивчаючи закон, пробуджуючи таким чином рух реформації у своїй вірі під проводом пророка Малахії, у покаянні за свій минулий гріх поклоніння злим духам. Так само середньовічні християни після повернення папи до Риму відновлювали основу віри, пробуджуючи рух релігійної реформації з центром у Лютері та прокладаючи новий шлях віри згідно зі світлом Євангелія, пробиваючись крізь морок середньовічних Темних віків.

Період підготовки до приходу Месії був періодом, у якому потрібно було відновити через відшкодування як образну часову тотожність приблизно 40-річний період підготовки, від часу повернення Якова з Харану до Ханаану до його входу до Єгипту. Період підготовки до Другого приходу Месії є періодом, у якому потрібно відновити цей період через відшкодування як субстанційну часову тотожність.

Відповідно, усі християни цієї епохи мали пройти шлях багатьох труднощів і страждань, так само як родина Якова, аж поки вони не зустріли Йосипа в Єгипті, або ізраїльтяни, аж поки вони не зустріли Ісуса. Оскільки провіденційний вік відновлення був віком, у якому потрібно було встановити віру в Бога через зовнішні умови Закону та приношень, Перший Ізраїль у період підготовки до приходу Месії пройшов шлях зовнішніх страждань під владою язичницьких народів, таких як Персія, Греція, Єгипет, Сирія та Рим. Однак, оскільки провіденційний вік продовження відновлення був періодом, у якому потрібно було встановити віру в Бога через внутрішні умови молитви й віри, зосереджені на словах Ісуса, Другий Ізраїль, у період підготовки до Другого пришестя Месії, мав пройти шлях внутрішніх страждань. У цей період, внаслідок гуманізму, який був провідною ідеологією Ренесансу (ідеологія Просвітництва, що йшла за ним), та свободи віри, поширеної після Релігійної Реформації, релігія та ідеологія зазнали великого хаосу. Також християни мали зазнавати невимовних внутрішніх випробувань.

Отже, щоб відновити через відшкодування, як субстанційну тотожність часу, 400-річний період підготовки до приходу Месії, виник 400-річний період підготовки до Другого приходу Месії. Розгляньмо тут, як формувалися передумови та середовище в кожному з цих двох періодів, які були періодами підготовки до прийняття Месії.

У час першого пришестя Месії Бог послав пророка Малахію до Свого обраного народу за 430 років наперед, звелівши йому пророкувати про прихід Месії. Він реформував юдаїзм, готуючи Ізраїль як обраний народ до прийняття Месії. Тим часом серед язичників, приблизно в той самий час, Бог спонукав Гаутаму Будду з Індії (565-485 рр. до н. е.) започаткувати нову основу для буддизму, вдосконаливши індуїзм, а Сократа з Греції (470-399 рр. до н. е.) — започаткувати період еллінської культури. На Сході Він послав Конфуція (552-479 рр. до н.е.), щоб через конфуціанство встановити людську етику й мораль, і таким чином вони заснували культуру й релігію, відповідні місцю та народові, аби ті могли зробити необхідну духовну підготовку для прийняття прийдешнього Месії. Ісус, прийшовши на підготовленій основі, мав намір об’єднати всі регіони різних релігій і культур в одну сферу християнської культури, поглинаючи та здобуваючи юдаїзм, еллінізм, буддизм, конфуціанство та всі інші релігії.

Період Ренесансу настав, щоб через відшкодування відновити як субстанційну часову тотожність період створення середовища, яке Бог забезпечив для підготовки до приходу Месії, коли його прихід був неминучим. Тому період Ренесансу послугував утвердженню підґрунтя та середовища періоду Другого пришестя Месії. Відповідно, стрімкий прогрес у політиці, економіці, культурі, науці та всіх інших аспектах людської діяльності, який ми спостерігаємо сьогодні, розпочався раптово в період Ренесансу. Цей прогрес створив підґрунтя та середовище того періоду, щоб ми могли сьогодні прийняти Месію. За днів Ісуса величезна політична територія, сформована навколо Середземного моря внаслідок піднесення Римської імперії з її легкістю сполучення в будь-якому напрямку, та величезна культурна територія, сформована з центром на еллінській мові, могли встановити той рівневий фундамент, на якому можна було б швидко поширювати ідеї Месії -- від Ізраїлю з центром на Христі, до Риму з центром на Ізраїлі, а потім до світу з центром на Римі.

Так само, оскільки сьогодні є день Другого Пришестя, демократична політична сфера, заснована на свободі, охоплює майже кожен куточок землі з піднесенням великих держав. Відстань між Сходом і Заходом надзвичайно скоротилася завдяки швидкому прогресу в транспорті та зв'язку, а через вільний обмін мовами та культурами ідеологія Другого Пришестя Месії може вільно й швидко текти в серця всього людства. Усе це — рівнинна територія, досконало забезпечена Богом. Немає сумніву, що це стане найкращою основою, на якій можна зробити істину та ідеологію Месії всесвітніми за якнайкоротший можливий час, швидко поширюючи їх, коли прийде Господь Другого Пришестя.

РОЗДІЛ VII - РОЗВИТОК ІСТОРІЇ З ТОЧКИ ЗОРУ ПРОВИДІННЯ ВІДНОВЛЕННЯ

Як уже обговорювалося в "Принципі Створення", Царство небесне на землі — це світ, створений за образом досконалої людини. Отже, занепалий світ можна розглядати як образ занепалої людини. Тому ми можемо зрозуміти рух у всій гріховній історії людства, спостерігаючи за життям занепалої людини.

Ми не можемо заперечувати той факт, що падша людина має первісний розум, спрямований до добра, і злий розум, спрямований до зла в бунті проти велінь первісного розуму, які постійно воюють між собою. Не можемо ми заперечувати й того, що добрі діла, які йдуть за веліннями первісного розуму, і злі діла, які йдуть за веліннями злого розуму, перебувають у конфлікті одне з одним в одному тілі. Отже, людське суспільство, де окремі тіла, які ведуть запеклу боротьбу в собі, живуть у неузгоджених горизонтальних стосунках, є суспільством боротьби та конфліктів. Тим часом людська історія є не чим іншим, як суспільним життям людей, переплетеним боротьбою, що плине вертикально вниз і зазнає постійних змін із плином часу. Природно, що ця історія неодмінно має розгортатися через боротьбу та війни.

Однак людина завжди бореться посеред наполегливої боротьби між своїм первісним розумом і своїм злим розумом, щоб прямувати до добра, відштовхуючи зло. Відповідно, її вчинки також поступово набувають напрямку доброї поведінки, чинячи опір поганій поведінці. Навіть у занепалій людині діє первісний розум, що прямує до добра. Тому вона може брати участь у Божому провидінні відновлення, поступово здійснюючи мету добра.

Отже, очевидно, що історія, творима такими людьми, прямувала до добра, відштовхуючи зло, навіть у вирі змішання добра і зла. Тому кінцевий світ, до якого прямує історія, не може бути нічим іншим, як Царством Небесним, у якому здійснюється мета добра. Тож ми повинні розуміти той факт, що боротьба і війни також є явищами в процесі відокремлення добра від зла, щоб здійснити мету добра. Отже, хоча часом битва може призвести до тимчасового тріумфу зла, історія, зрештою, буде змінена на провіденційний курс здійснення мети більшого добра. З цієї точки зору, ми можемо зрозуміти той факт, що людська історія розвивалася до добра, постійно повторюючи свою дію відокремлення добра від зла, згідно з Божим провидінням відновлення.

Тим часом, через лінійний зв'язок людини з сатаною, сатана заздалегідь реалізував, центруючись на занепалих людях, тип світу, подібний до того, який Бог має намір реалізувати в майбутньому. Як наслідок, людська історія сформувала непринциповий світ у псевдоформі Принципу. Отже, наприкінці грішної історії людства, до того як Бог відновить Царство Небесне на землі, буде реалізований безпринципний світ у псевдоформі Принципу, з центром на Сатані; це світ комунізму. Таким чином, Сатана реалізує безпринципним чином раніше за Бога те, що Бог має намір реалізувати. З цього ми бачимо, що в провіденційному курсі відновлення хибне постає у формі істинного перед тим, як з'явиться істинне. Біблійні вірші, що пророкують появу лжехриста перед приходом істинного, можна пояснити лише за допомогою такого принципу.

1. РОЗВИТОК ІСТОРІЇ В ПРОВИДЕНЦІЙНОМУ ВІЦІ ВІДНОВЛЕННЯ

Суспільство, вперше утворене падшими людьми, було примітивним колективним суспільством. Це було суспільство, в якому люди задовольняли потреби одне одного, центруючись на Сатані. Це було те, що Сатана реалізував у непринціповний спосіб заздалегідь до колективно-кооперативного суспільства, яке Бог мав намір реалізувати, центруючись на досконалих людях. Якби в такому суспільстві Сатани не було боротьби та розділень, воно тривало б вічно, і Боже провидіння відновлення ніколи не було б здійснене.

Тим не менш, як пояснювалося вище, у кожній занепалій людині воюють два розуми, і цей конфлікт усередині розуму, проявляючись у вчинках людей, породжував би конфлікти між окремими особами. Тому первісне колективне суспільство не могло зберігати мир. Більше того, коли те суспільство розвинулося в суспільство, в якому фінансові інтереси людей взаємно різнилися, боротьба природно розвинулася до більшого масштабу. Отже, через дію первісного розуму людини, який прагнув до участі в Божому провидінні відновлення, поділ був створений через битви від ранніх днів первісного колективного суспільства з центром на Сатані.

Спостерігаючи за перебігом розвитку гріховної історії людства, зосередженої на Сатані, ми бачимо, що після первісного колективного суспільства утворилося родове суспільство, а з нього виросло феодальне суспільство. Феодальне суспільство зрештою розширило свою територію та суверенітет, утворивши монархічне суспільство. Це тому, що Бог мав намір покликати добрих особистостей із гріховного світу та заснувати навколо них родове суспільство добра, а згодом сформувати добре феодальне суспільство, яке зрештою стало б царством добра, чия територія та суверенітет добра були б здатні прийняти Месію. Сатана, знаючи це наперед, пройшов такий шлях раніше за Бога.

Насправді, Бог покликав Авраама з такого гріховного світу, щоб він став осередком добра. Давши йому розмножити нащадків, здатних служити Божій волі, Він заснував ізраїльське родове суспільство. Пізніше нащадки Авраама пішли до Єгипту й розвинулися там з роду до племені. Після їхнього повернення до Ханаану вони утворили період суддів, і суспільство, зосереджене на суддях, було ізраїльським феодальним суспільством. Чому ж тоді ми називаємо його феодальним суспільством? Головними рисами феодального суспільства є, по-перше, його політична система з відносинами пана й слуги, заснована на припущенні, що останній служить і кориться першому; і, по-друге, його економічна система самозабезпечення в межах замкненої території. Період Суддів сформував суспільство з цими рисами. Тобто, кожному племені ізраїльського народу, який повернувся до землі Ханаанської, було виділено частину землі, і племена утворили феодальне суспільство, центром якого був Суддя, що перебував на становищі феодального володаря. Тому ми називаємо це ізраїльським феодальним суспільством.

Характер феодального суспільства змушував його людей коритися, в абсолютній покорі, ідеології та керівництву свого феодального пана. Відповідно, доки їхній пан стояв у Божій волі, люди природно стояли на Божому боці. Крім того, перебуваючи в таких стосунках, вони могли жити в обставинах, у яких не зазнавали сатанинського вторгнення. Отже, значення того, що родова спільнота розвинулася у феодальне суспільство, полягало в тому, щоб запобігти сатанинському вторгненню, повернувши сатанинське володіння на небесний бік і сформувавши більшу територію, що належить божественному суверенітету. Оскільки це Божий промисел, Сатана спланував контрзахід, щоб зберегти свій суверенітет, заздалегідь сформувавши сатанинське феодальне суспільство, оскільки він знав Божу волю.

Тим часом феодальне суспільство виникло, щоб закласти основу для монархічного суспільства з більшим суверенітетом і територією. Тобто, з ізраїльським феодальним суспільством Бог утворив малі територіальні одиниці, чиї суверенітет, народ і економіка належали небесній стороні, здатні запобігти сатанинському вторгненню. Тоді, щоб зміцнитися й розширитися до більшого небесного суверенітету для свого народу та території, об’єднуючи малі одиниці території, постало ізраїльське монархічне суспільство, яким був період Об’єднаного Царства, що почався з царя Саула. Як уже згадувалося, Ісус прийшов як Цар над царями, у всіх відношеннях (Об. 11:15). Тому Бог сформував ізраїльське монархічне суспільство, щоб забезпечити основу, на якій Месія міг прийти й царювати як Цар над царями.

Бог мав намір встановити ізраїльське монархічне суспільство в рамках цього провидіння, тож сатана намагався перешкодити Божому провидінню, сформувавши монархічне суспільство, зосереджене на ньому, раніше за Бога. Тому ми бачимо, що до періоду Об'єднаного Царства царство Єгипту заснувало свою першу династію на боці сатани більш ніж за двадцять століть до Христа; це царство проіснувало 30 династій. Стародавнє царство Вавилон уже об'єднало всю Месопотамію за часів царя Хаммурапі у XVIII столітті до Р. Х.; а царство хетів стало найбільшою державою Сходу з центром у Сирії у XIV столітті до Р. Х. Таким чином, у сатанинському світі, відповідно до дії первісного розуму людини у співвідношенні з Божим провидінням, царство вищого рівня добра й інше, більш зле, постійно воювали, що призводило до відокремлення добра і зла. Тому, якби тоді цар Соломон служив Божій волі до кінця, він міг би об'єднати всі східні країни, виявивши свої визначні політичні здібності, після того як увібрав три великі цивілізації Єгипту, Месопотамії та Криту (мінойську). Більше того, він міг би сформувати всесвітню територію, що уможливила б реалізацію месіанського ідеалу. Однак через падіння царя Соломона Бог мусив здійснювати Свій промисел, руйнуючи це монархічне суспільство.

Отже, царі періоду Об’єднаного царства не змогли забезпечити основу, на якій можна було б відновити Божий суверенітет через утвердження основи віри. Тому Бог зрештою розділив царство на Північне й Південне. Бог дозволив, щоб Північне царство було знищене язичницьким народом Ассирією (Ассирія стала найсильнішою, звівши першу «світову імперію», завоювавши центральну частину Близького Сходу, включно з Єгиптом, у VIII столітті до н. е.). Коли південне царство Юдея, яке служило Божій волі, невдовзі збунтувалося проти Нього, Бог дозволив йому потрапити до рук Нового Вавилону (після падіння Ассирійської імперії халдеї заснували царство Новий Вавилон, або Халдейське царство, з Вавилоном як його столицею).

Після падіння Юдейського царства Бог залишав юдейський престол вакантним до приходу Месії, змушуючи єврейський народ належати до багатьох язичницьких народів. Особливо, зробивши так, щоб єврейський народ належав до сфери еллінської цивілізації, яка мала стати основою демократії, Бог забезпечив суспільство демократичного типу (навколо Свого обраного народу), щоб згодом, якщо єврейський народ прийме Месію після Його приходу, Він міг стати їхнім царем згідно з волею народу. Однак, оскільки воля єврейського народу полягала в тому, щоб розіп'яти Ісуса, а не звести Його на престол, мета Божого 2000-річного провидіння відновлення, яке Він мав намір здійснити через нащадків Авраама по прямій лінії, була виконана лише духовно.

2. РОЗВИТОК ІСТОРІЇ В ПРОВИДЕНЦІЙНОМУ ВІЦІ ПРОДОВЖЕННЯ ВІДНОВЛЕННЯ

(1) Провидіння відновлення та європейська історія

Римська імперія, яка переслідувала християнство, зрештою схилилася перед розп'ятим Ісусом наприкінці IV століття і проголосила християнство своєю національною релігією. Однак якби на початку єврейський народ об’єднався у вірі та служінні Ісусу як Месії, стародавній об’єднаний світ на Середземному морі, зосереджений на Римській імперії, неодмінно був би зворушений і натхненний Ісусом за його життя, і вони звели б царство з центром у Єрусалимі, звеличуючи Ісуса як свого царя. Однак через невірність ізраїльтян єврейська нація була знищена, а Римська імперія, яка мала стати основою для царства Месії, почала занепадати, аж поки у 476 році Західний Рим не був знищений Одоакром, вождем герулів. Таким чином, Боже провидіння відновлення було перенесено з Юдеї, землі гіркої скорботи, до Західної Європи, яка була територією Західного Риму. Відповідно, духовний провидіння відновлення через християнство, після Ісуса, було здійснено на основі Західної Європи. Тому провіденційна історія відновлення цієї епохи розвивалася лише в Західній Європі. З цієї причини курс розвитку історії, який розглядає історичний матеріалізм, є застосовним лише до історії Західної Європи. У такий спосіб християнська історія, зосереджена на Західній Європі, стала центральним історичним джерелом для формування провіденційної епохи продовження відновлення.

(2) Взаємні відносини між історією релігії, історією економіки та історією політики

Ми вже вивчали в «Принципі Створення», що Бог створив людину з подвійними аспектами фізичної людини та духовної людини, щоб вона панувала над двома світами; а саме, видимим світом і невидимим світом. Тому, якби людина не впала, її духовна людина і фізична людина могли б зростати й удосконалюватися разом; і її інтелект, як духовний, так і фізичний, міг би сформувати досконалу гармонію одночасно у фізичному житті людини. Однак через гріхопадіння людина впала в невігластво як щодо духовного боку, так і щодо фізичного боку. З цього моменту духовне невігластво людини було просвітлене релігією, тоді як її невігластво щодо фізичної реальності було подолане наукою, як уже обговорювалося (пор. Частина I, розд. 3, сек. V, 1--129).

Як було сказано, духовне невігластво людини поступово долалося, коли вона шукала невидимий «світ причини» через релігію. Оскільки релігія не задовольняє негайних потреб кожного, розвиток на духовному боці може бути активним (стрибками) у конкретних осіб, але зазвичай він дуже повільний у решти. Ми можемо побачити це з того факту, що навіть сьогодні, коли релігія популяризована в усьому світі, є багато людей, чий духовний аспект не кращий, ніж у стародавніх людей.

З іншого боку, фізичне невігластво людини значною мірою подолано завдяки науковим дослідженням «світу результату», природного (або фізичного) світу, який знайомий кожному. Наука є нагальною потребою для кожного, оскільки вона розвиває наше повсякденне життя. Тому шлях виходу з невігластва щодо фізичної реальності є швидким і широким, і відкритим для багатьох. Отже, в релігії об’єктом наших пошуків є невидимий світ причини, який є трансцендентним, тоді як у науці ми шукаємо видимий світ наслідку, який є відчутним. Тому дотепер релігія й наука перебували в конфлікті між собою як сили, що не допускають жодного логічного компромісу. Крім того, сатана, який тримає верховну владу над світом творіння, постійно вторгається й підриває людей у їхньому повсякденному житті. Тому шлях релігії досі вважався чимось таким, що людина не може пройти, не відмовившись від свого повсякденного життя. Природно, релігія не перебувала в гармонії з наукою, яка прагне користі фізичного світу. Бог спочатку створив, по-перше, фізичне тіло людини, яке є зовнішнім, а потім її дух, який є внутрішнім (Бут. 2:7). Тому, як ми детально розглянемо в Розділі I наступного розділу, Його провидіння відновлення, згідно з принципом пересотворення, також мусить пройти процес провидіння, від зовнішнього до внутрішнього. З погляду такого принципу провидіння, очевидно, що релігія і наука пройшли шлях розвитку в дисгармонії одна з одною.

Такого роду дисонанс також виявляється у взаємозв’язку між релігією та економікою. Це тому, що економіка, як і наука, належить до фізичного світу і розвивається в особливо тісному взаємозв’язку з прогресом науки. Щодо цього взаємозв’язку, історія релігії відповідає внутрішньому Провидінню Бога, а історія економіки відповідає Його зовнішньому Провидінню. Однак релігія та економіка неминуче відрізняються одна від одної за напрямом і темпами розвитку. Тому, щоб осягнути розвиток історії в Західній Європі, яка пройшла шлях, що відповідає Божому провидінню відновлення, ми повинні вивчати історію християнства та економіки окремо.

Однак, як і у випадку релігії та науки, релігія та економіка також не можуть розвиватися вільно без взаємозв'язку, оскільки ці дві мають розділені місії — відновити внутрішнє та зовнішнє життя падших людей. Тому, подібно до релігії та науки, релігія та економіка сформували відповідні історії християнства та економіки через свої взаємозв'язки з нашим суспільним життям, хоча в деяких аспектах вони могли конфліктувати між собою. Релігія та економіка пов'язані з нашим суспільним життям через політику. Це особливо помітно в Західній Європі, яка зазнала сильної християнізації. Політика в Західній Європі мала б гармонізувати через суспільне життя, економічний розвиток, що йшов за радикальним розвитком науки, та рух християнства, який ще не міг набути жодного чіткого напрямку в провидінні відновлення. Тому політична історія Західної Європи прямувала до нового напрямку. Отже, щоб точно зрозуміти історичний розвиток для провидіння відновлення, ми повинні окремо вивчати також політичну історію. Як приклад, розглянемо хід розвитку історії Західної Європи ближче до кінця 17-го століття.

З погляду історії релігії, християнське демократичне суспільство вже сформувалося в цей період. З крахом духовного царства під абсолютною владою папи, що стався внаслідок Релігійної Реформації 1517 року, середньовічні люди були звільнені від життя віри та свого підпорядкування папі, і кожен міг вести життя віри вільно, зосереджуючись на Біблії. Однак, політично, цей період ознаменувався піднесенням абсолютної монархічної суспільства, тоді як з точки зору історії економіки, феодальне суспільство існувало за системи маєтку. Таким чином, суспільство в цей період було демократичним суспільством в аспекті релігії, монархічним суспільством в аспекті політики та феодальним суспільством в аспекті економіки. Отже, щоб зрозуміти характер цієї епохи з точки зору провидіння відновлення, ми повинні розглядати їхні шляхи розвитку окремо.

Тоді ми повинні знати, чому історичний розвиток у період провидіння відновлення (епоха Старого Заповіту) не пройшов такого процесу. У стародавньому суспільстві, оскільки наука перебувала в застої, розвиток економіки був загальмований. Ізраїльтяни епохи Старого Заповіту, коли їхній спосіб життя був однаковим для всіх, вели просте життя за суспільної системи відносин пана й слуги, в якій вони мали коритися суворому закону за наказом свого провідника. Тому їхнє релігійне життя було, фактично, їхнім суспільним життям. Відповідно, у цей період релігія, політика й економіка не могли розвиватися окремо.

(3) Родова спільнота

Давайте тепер розглянемо, яким чином розвивалася історія, з точки зору релігії, політики та економіки, у провіденційну епоху продовження відновлення (епоха Нового Заповіту).

Ми вже з'ясували вище, що родова спільнота на Небесній стороні була сформована шляхом поділу сатанинського первісного колективного суспільства під впливом первісного розуму людини у його відношенні до Божого провидіння відновлення, що спричинило відокремлення людей Божої волі. Так само, з розп'яттям Ісуса, обраний народ Божий упав до сатани, і Бог не міг здійснювати Своє провидіння відновлення з суспільством у його тодішньому стані. Отже, Бог розділив суспільство і, закликавши побожних християн, Він установив християнський рід і суспільство.

Так само, як у Старозавітну добу 70 осіб, зосереджених навколо 12 синів Якова, розпочали свій провіденційний шлях, утворивши ізраїльське родове суспільство, 70 учнів і 12 апостолів, зосереджених навколо Ісуса, розпочали свій провіденційний шлях, утворивши християнське родове суспільство. Оскільки християнське родове суспільство було первісним християнським суспільством, у той період не було потреби в якійсь організованій системі в політиці та економіці. Відповідно, в цей період релігія, політика та економіка не могли мати жодного окремого розвитку.

Християнське кланове суспільство поступово процвітало, зазнаючи гірких переслідувань з боку Римської імперії, і зрештою сформувало християнське племінне суспільство. Потім Західна Римська імперія нарешті впала у 476 році н. е. через велике переселення народів, яке розпочалося в другій половині IV століття. Коли християнство поширилося серед німецького народу, було утворено величезне християнське суспільство.

(4) Феодальне суспільство

Наступним після родового суспільства в процесі історичного розвитку є феодальне суспільство. Феодальне суспільство народилося тоді, коли приблизно за часів падіння Західної Римської імперії королівська влада ослабла і народи впали в стан безладдя. Від цього часу християнське суспільство Західної Європи почало розмежовувати свою релігію, політику та економіку, кожна з яких мала власний окремий шлях розвитку. Феодальне суспільство складалося з політичної системи, побудованої на відносинах пана й слуги, що виникли між великими, середніми та дрібними феодалами й лицарями на засадах покори та служіння, а також з економічної системи самозабезпечення маноріальної системи. Земля була розподілена між феодалами. Король, як один із феодалів, мав децентралізовану владу. Кожен лорд володів певною ділянкою землі, наданою його королем, і, маючи свою незалежну землю, він міг здійснювати навіть право суду. Як наслідок, земля була майже як приватна власність, окрема від національної влади над нею. Таке приватне володіння землею називалося маєтком.

Деякі нижчі дворяни дарували приватні землі певним феодальним володарям або храмам, щоб отримати захист від правителя, і їм повертали цю землю у формі позики. Це був ще один тип манору. Таким чином, манори існували по всій країні. Лицарі найнижчого класу отримували наділ манору, кожен служачи своєму феодальному володарю як приватний солдат, тоді як король або володар володіли сотнями або навіть тисячами манорів.

Релігійний аспект також розвивався в тому ж напрямку, що й феодальне суспільство, розглянуте вище, зосереджуючись навколо християнства. Це називається християнським феодальним суспільством. Тобто патріарх, архієпископ і єпископ мали становища, кожне з яких відповідало великому лорду, середньому лорду та малому лорду; так само як король був одним із феодальних лордів, папа також був одним із патріархів. Існував також релігійний тип системи управління за абсолютних відносин пан-слуга. Єпископи, володіючи феодальними землями, подарованими вірянами, були подібні до феодальних лордів, які мали могутнє становище серед багатьох класів феодального суспільства.

Далі, розглядаючи з економічного аспекту, цей період був тим, коли стародавня система рабства змінилася на маноріальну систему. Відповідно, прості люди з цього часу почали володіти землею. Таким чином, суспільне становище людей за земельної системи цього періоду поділялося приблизно на чотири класи: знать, вільні землевласники, кріпаки та раби.

У такий спосіб Бог міг забезпечити основу, на якій згодом можна було б звести царство на Небесній стороні, встановивши феодальне суспільство навколо германських народів, яких Він обрав, і зміцнивши малі одиниці небесної території у трьох аспектах — релігії, політики та економіки — на фундаменті занепалої Західної Римської імперії.

(5) Монархічне суспільство та імперіалістичне суспільство

Монархічне суспільство прийшло після феодального суспільства в ході розвитку історії. Тоді яким чином було утворене монархічне суспільство, якщо дивитися з політичного аспекту Західної Європи? Кожна з держав, заснованих германцями, які переселилися до Західної Європи, існувала протягом короткого періоду, за винятком королівства франків, яке продовжувалося протягом тривалого часу. Франки були племенем західних германців, які, заснувавши Меровінзьке королівство, об'єдналися з християнством. Засвоївши римську цивілізацію, вони утворили в Західній Європі римський світ із германською спадщиною. Після падіння того королівства Карл Мартел розширив свою владу, вигнавши маврів, які вторглися на південному заході, тоді як його син Піпін заснував Каролінзьке королівство. Карл Великий, син Піпіна, який високо цінував теорію теократії святого Августина, мав намір, щойно ставши королем, заснувати монархічну націю, взявши цю теорію за національну ідеологію. Карл Великий заснував могутнє королівство франків, об’єднавши Центральну Європу та стабілізувавши безпеку Західної Європи, яка перебувала в хаосі через велике переселення народів.

Християнське монархічне суспільство, яке в релігійному аспекті прийшло на зміну християнському феодальному суспільству, було суспільством духовного царства без землі, встановленим з центром на папі на духовній основі для прийняття Месії. Папа Лев III висвятив Карла Великого у 800 році н. е., коронувавши його як імператора та надавши йому божественне право. Таким чином, духовне царство, яке було встановлене з центром на папі, і королівство франків, яке було політично зведене, об'єдналися одне з одним і утворили християнське королівство.

Період християнського королівства був періодом тотожності в часі з періодом об'єднаного королівства в старозавітну епоху. Метою монархічного періоду, що йшов за феодальним періодом, було сформувати більший небесний суверенітет для його народу та його території шляхом об'єднання феодального суспільства. Відповідно, якби папа, який встановлював основу для відновлення субстанціального світу з позиції архангела, підкорився королю з позиції Каїна після свого благословення короля, і якби король повністю встановив християнське Королівство згідно з Божою волею, керуючи урядом для реалізації месіанського ідеалу, дотримуючись ідеології папи, саме цей період міг би стати Останніми днями, в які вони могли б прийняти Месію. Отже, якби тоді з'явилася істина, яка могла б повністю розв'язати суперечливі проблеми релігії та науки через одну об'єднану тему, тоді на тій основі могла б бути встановлена основа для прийняття Месії Другого Пришестя через релігію, політику та економіку, що розвивалися на той час у напрямі одностайно, зосереджуючись на одній ідеології.

Тому феодальне суспільство мало б повністю завершитися в той час із настанням періоду Християнського Царства. Однак, оскільки папи та королі діяли всупереч Божій волі, початковий ідеал Карла Великого не був здійснений, і міцна основа феодальної системи не зазнала краху, продовжуючись ще довго після того. Відповідно, релігія, політика та економіка все ще були відокремлені одна від одної; духовне царство, зосереджене на папі, та субстанційне царство, зосереджене на королі, зайняли суперечливі позиції та розділилися.

Таким чином, Карл Великий, який збудував королівство на основі зрілої феодальної системи, не міг зруйнувати бар'єри феодалізму. Тому він фактично перебував у становищі не більш ніж великого феодала. Християнське Царство, таким чином, не зумівши встановити царство, здатне прийняти Месію Другого Пришестя, дедалі більше зміцнювало феодальну систему; феодальне суспільство багатьох класів у політичному аспекті досягло свого розквіту аж до піднесення суспільства абсолютної монархії. Коли феодальні класи почали занепадати з середини 17 століття, влада феодальних лордів, яка була децентралізованою, зосередилася навколо короля. У такий спосіб король, зведений на трон із "божественним правом королів" як його політичною ідеологією, став користуватися абсолютною владою. Можна вважати, що це сталося між серединою 17 століття та Французькою революцією 1789 року, коли король фактично сформував монархічне суспільство в політичному аспекті, окремо від становища феодального лорда у феодальному класовому суспільстві.

Далі, яким був наслідок християнського монархічного суспільства, якщо дивитися з позиції історії релігії? Оскільки папи цієї епохи були секуляризовані, не маючи змоги стояти в Божій волі, вони поступово йшли шляхом духовного занепаду. Більше того, гідність Папи впала через невдачу хрестових походів, і папство опинилося в титулярному становищі через ув'язнення Папи в Авіньйоні на півдні Франції. Таким чином, християнське монархічне суспільство, яке було духовним царством з центром на Папі, продовжувалося до початку Релігійної Реформації в 1517 році.

Що стосується перебігу економічного розвитку в цей період, феодальна економічна система зберігалася навіть в абсолютній монархічній державі, в якій політична система була централізована після занепаду феодальної системи. Отже, не лише в аспекті аграрної економіки, а й в інших економічних сферах, які поверталися до капіталізму, економічна система аж до Французької революції не могла вийти за межі феодалізму. Тобто навіть незалежні фермери (йомени), які покладалися на владу короля, щоб чинити опір правлінню феодала, не могли вийти за межі феодальної системи, тоді як мануфактурники, які змовлялися з королем, знаючи про недоліки феодального поділу, зрештою самі стали феодальними меркантилістами.

Якщо за феодальним суспільством у політичній структурі йде монархічне суспільство, то що ж тоді йде за феодалізмом в економіці? Це буде капіталістичне суспільство, а за ним — імперіалістичне суспільство. Централізація капіталу є характерною рисою капіталізму, особливо імперіалізму, так само як централізація влади в політиці є характерною рисою монархізму. Капіталізм почав зароджуватися з початку абсолютного монархічного суспільства в середині XVII століття і поступово досяг зрілості після періоду промислової революції в Англії.

У такий спосіб виникло капіталістичне суспільство, щоб розвинути дрібноодиничну економічну основу, яка була забезпечена через феодалістичну економічну систему, у великоодиничну основу. Далі, щоб відновити всесвітню економічну основу, капіталізм перейшов до стадії імперіалізму. Тут ми повинні пам'ятати, що модель Божого провидіння відновлення була сформована зосереджено на Західній Європі. Відповідно, імперіалізм, про який тут ідеться, також вказує на те, що розвивалося зосереджено на Західній Європі.

Імперіалістична ідея, яка поширилася в Західній Європі, спонукала християнські народи Західної Європи здобувати колонії по всьому світу до і після Першої світової війни. Таким чином, світ радикально просунувся в християнську культурну сферу.

(6) Демократія та соціалізм

Епоха демократії прийшла на зміну епосі монархізму. Тим часом, причина, з якої виникла епоха монархізму, полягала в тому, щоб звести царство, здатне прийняти Месію як Царя. Однак, оскільки ця епоха не змогла виконати таке завдання, Бог зруйнував це суспільство й установив демократію, щоб здійснити нове провидіння для відбудови Месіанського царства.

Демократія є принципом, за яким народові надається суверенітет керувати урядом для себе за власною волею. Отже, мета демократії — зруйнувати сатанинську диктатуру та встановити нову політичну систему, уможливлюючи здійснення провидіння відновлення, щоб прийняти Месію як Царя. З плином історії дух людини стає дедалі світлішим під добротворним впливом віку через провидіння відновлення. Отже, первісний розум людини, у співвідношенні з тим провидінням, починає несвідомо шукати релігію. Цей первісний розум у пошуку релігії, зрештою, досліджує християнство, яке Бог надав як остаточну й найвищу релігію.

Це, фактично, є причиною того, що сучасний світ прямує до утворення однієї сфери християнської культури. Природно, що з наближенням історії до її завершення воля людей схиляється до християнського способу, а демократичний уряд, слідуючи волі народу, також змушений змінюватися на уряд християнства. Отже, коли Месія прийде знову в суспільство за демократичного уряду, добре дозрілого під впливом християнського духу, він зможе встановити Боже суверенітет на землі за волею народу, таким чином відновивши Царство Небесне на землі. Ми повинні знати, отже, що демократія є, зрештою, політичним принципом остаточного провидіння Бога, щоб знищити диктатуру на боці сатани і відновити, згідно з волею народу, суверенітет Бога, зосереджений на Господі Другого Пришестя. Отже, демократичний дух, що виник проти абсолютного монархізму наприкінці XVIII століття, спричинив демократичну революцію в Англії, Америці та Франції, зруйнувавши монархічне суспільство та заклавши основу демократичного суспільства. Ми вивчали демократію з погляду розвитку історії, але демократію, розглянуту з перспективи провіденційного поступу гебраїстських та еллінських ідеалів, буде розглянуто в наступному розділі.

Далі, щодо перебігу розвитку історії у релігійній сфері, ми побачили, що настання епохи християнської демократії після Релігійної Реформації 1517 року н. е. спричинило крах духовного царства без землі, очолюваного папою. Християнська демократія через релігійну реформацію спричинила крах духовного царства, яке перебувало під диктатурою папи. Спочатку те царство, зосереджене на папі, як обговорювалося вище, мало б реалізувати царство, здатне прийняти Месію Другого Пришестя через те, що папа став би одним із королем. Однак папа не виконав цієї місії. Так само як демократія була встановлена, щоб зруйнувати диктаторський суверенітет абсолютної монархічної спільноти, так і християнська демократія прийшла, щоб зруйнувати диктаторський суверенітет папи, який діяв окремо від Божої волі. Було природно, що після Релігійної Реформації настав вік християнської демократії, в якому кожен міг вільно шукати Бога, зосереджуючись на Біблії, без необхідності проходити через посередництво папи чи священників. У такий спосіб, і в аспекті релігії, вони увійшли в епоху, коли віруючі могли шукати свій шлях релігійної віри згідно зі своєю вільною волею, не підкоряючись нікому й нічому. Так християнська демократія створила християнське соціальне середовище, в якому люди могли вільно прийти, у майбутньому часі, до Месії Другого Пришестя, у який би спосіб і формі він не прийшов знову.

З іншого боку, в процесі розвитку економічної історії соціалізм виник для того, щоб зламати імперіалізм і встановити демократичне економічне суспільство за тим самим законом розвитку. Таким чином, Першу світову війну можна розглядати як війну, в якій імперіалістичні нації прагнули здобути колонії, тоді як ближче до кінця Другої світової війни з'явилася національна демократія, щоб зруйнувати імперіалістичну колоніальну політику, змушуючи великі держави відмовитися від своєї колоніальної політики та звільнити менші держави. Відповідно, епоха капіталістичної економіки змінилася епохою соціалістичної економіки, а крах імперіалізму став поворотним моментом.

Для сатанинського світу, який прямує до комуністичного суспільства, цілком природно пропагувати соціалізм. Це тому, що сатана намагався б заздалегідь реалізувати шлях небесної сторони, що прямує до соціалістичної системи економіки, хоча напрямки та зміст обох можуть відрізнятися одне від одного.

З точки зору Божого принципу творення, первісна цінність людини, дана при творенні, повинна бути рівною між будь-якими двома особами. Отже, Бог прагне дати кожному рівне середовище та рівні умови життя, так само як людські батьки дали б своїм дітям. Тому виробництво, розподіл і споживання повинні мати такий самий органічний зв'язок між собою, як той, що існує між шлунком, серцем і легенями людського тіла. Отже, не повинно бути жодної конкуренції за ринок через надмірне виробництво, ані накопичення чи надмірного споживання, які б перешкоджали меті життя цілого через несправедливий розподіл. Має бути необхідна і достатня кількість виробництва, розподіл у справедливих і належних обсягах та розумне споживання для загальної мети, так само як у печінці людського тіла повинен бути відповідний запас для безперебійної роботи всього організму.

Людина, створена з таким ідеалом, не може не вимагати такої соціалістичної системи життя, оскільки вона цілком природно шукає свою первісну природу, прагнучи демократичної свободи на завершенні провіденційної історії, що уможливить відновлення первісного ідеалу. Якщо воля народу вимагатиме цього, то політика згідно з волею народу також повинна прямувати в тому самому напрямку. Тому зрештою має постати соціалістичне суспільство, центром якого буде Бог. Ми можемо знайти соціалістичну ідею навіть у давньому християнському суспільстві, а ідеал «Утопії» Томаса Мора з Англії XVI століття також був соціалізмом, і ідеологія, заснована на гуманізмі Оуена в період промислової революції в Англії, також була такою, разом із католицьким соціалізмом і протестантським соціалізмом, породженими християнською ідеєю Кінгслі з Англії. Усе це слід розглядати як природний вияв первісної природи людини, яка прямує до ідеалу творіння.

(7) Принцип співіснування, спільного процвітання, спільної мети--та комунізм

Сприятливий вплив епохи Божого провидіння відновлення допомагає розвивати первісну природу людини, даровану при творенні, якій перешкоджало виявити себе сатанинське вторгнення. Тому, відповідно до таких спонтанних бажань, дарованих при творенні, люди несвідомо шукають світ Божого ідеалу творення з палким прагненням. Отже, первісний розум людини, спрямований до соціалістичного суспільства небесної сторони, зрештою проголошує принцип співіснування, спільного процвітання та спільної справи, остаточно втілюючи ідеальний світ, у якому здійснюється Божа мета творіння. Це є справжнє Царство Небесне на землі з центром на Господі Другого Пришестя.

Сатана, завжди намагаючись здійснити Божий провидіння наперед, прямує до світу комунізму, пропагуючи так званий "науковий соціалізм", заснований на матеріалізмі. Комуністи кажуть, що людська історія, розвинувшись від первісного комуністичного суспільства, тепер повертається до комуністичного суспільства, але не знаючи його причини. Бог, який колись обіцяв людині здійснити Царство Небесне на землі після створення людини, дозволяє Сатані, який першим мав кровний зв'язок з людиною, здійснити свій непринциповий світ у псевдоформі Принципу, в якому Сатана заздалегідь здійснив імітацію Царства Небесного на землі, яке Бог має відновити.

Демократія виникла, щоб замінити політичну диктатуру монархізму та повернути суверенітет до рук народу. Так само Небесна сторона намагається реалізувати принцип співіснування, спільного процвітання та спільної мети, пройшовши через соціалізм, щоб зруйнувати імперіалістичну систему економіки, в якій державна власність монополізується певним індивідом чи класом, і встановити систему економіки, в якій усі люди можуть однаково користуватися багатством. Тим часом сатанинська сторона намагається реалізувати комунізм, випереджаючи Бога. Відповідно, соціалізм постає, щоб реалізувати економічне суспільство справді демократичного типу.

Ми раніше з’ясували той факт, що історія провидіння відновлення, зосереджена на Західній Європі, була розділена на три аспекти: релігійну історію, політичну історію та економічну історію, кожен з яких розвивався через формульний курс. Як же тоді вони зможуть забезпечити основу для ідеалу Другого Пришестя, завершуючи провіденційну історію, в якій вони об’єднуються одне з одним на тому самому курсі історії? Ми також з'ясували вище, що розвиток історії відбувався у трьох напрямках, оскільки релігія та наука, які мали подолати духовне й фізичне невігластво людини, не були об'єднані в одну тему. Відповідно, для того щоб історія, розвиваючись у такий спосіб під трьома різними аспектами, могла зійтися в одну фокусну точку, в якій здійсниться один ідеал, має з'явитися нова істина, здатна розв'язати проблеми релігії та науки в межах однієї об'єднаної теми.

Тоді постане політичне суспільство, в якому все людство, об’єднане в серце й лоно Бога через релігію, засновану на істині, здійснить ідеал творіння на економічному підґрунті, зосередженому на Божому ідеалі. Це істинне Месіанське Царство, засноване на принципах співіснування, спільного процвітання та спільної мети.

Діаграма