БОЖЕСТВЕННИЙ ПРИНЦИП
ЧАСТИНА I
РОЗДІЛ 6

ПРИЗНАЧЕННЯ

У Біблії є багато уривків, які можна витлумачити так, ніби доля чи недоля, щастя чи страждання будь-якої людини, а також спасіння чи осудження падших людей і піднесення та занепад народів — усе це відбувається згідно з Божим передвизначенням. Наприклад, Біблія говорить:

Тих, кого Він призначив, Він також покликав; а тих, кого покликав, Він також виправдав; а тих, кого виправдав, Він також прославив. (Рим. 8:30)

І знову сказано:

...«Я помилую того, кого помилую, і змилосерджуся над тим, над ким змилосерджуся». Отже, це залежить не від волі чи зусиль людини, а від Божого милосердя. (Рим. 9:15-16)

Знову сказано (Рим. 9:21): «Чи не має гончар влади над глиною, щоб з одного й того самого місива зробити одну посудину для краси, а іншу для буденного вжитку?». Також сказано (Рим. 9:11-13), що Бог полюбив Якова й зненавидів Ісава, коли вони ще були в утробі матері, і сказав, що старший буде служити молодшому.

Таким чином, є достатньо біблійних підстав, щоб обґрунтувати «повне приречення». Але ми не повинні забувати, що є також багато біблійних уривків, які заперечують повне приречення. Наприклад, коли ми бачимо, що Бог застерігав перших людських предків не їсти плоду (Бут. 2:17), щоб не допустити їхнього падіння, очевидно, що падіння людини не було Божим приреченням, а наслідком непослуху людини Божій заповіді. Знову читаємо (Бут. 6:6), що Бог пошкодував, що створив людину на землі. Якби людина впала згідно з Божим приреченням, не було б причини Йому шкодувати за те, що Він створив людину, чиє падіння Він приречений був передбачити. Іван 3:16 говорить, що кожен, хто вірує в Христа, не загине.

Коли ми читаємо в Матвія 7:7: «Просіть, і дано буде вам; шукайте, і знайдете; стукайте, і відчинять вам», — ми можемо достатньо ясно побачити, що все здійснюється не лише через напередвизначення Бога, але й через людські зусилля. Якби все мало здійснюватися виключно через Боже напередвизначення, чому тоді Бог так наголошував на людських зусиллях? Знову ж таки, коли ми читаємо, що слід молитися за хворих братів (Якова 5:14), ми можемо зрозуміти, що страждання через хворобу не є наслідком напередвизначення Бога. Якби все неминуче визначалося Божим напередвизначенням, не було б потреби в слізних молитвах людини.

Якщо ми приймемо традиційне вірування в приречення, то молитви людини, євангелізація, милосердя та інші людські зусилля були б зовсім не потрібні Божому провидінню відновлення; і будь-яке таке зусилля зрештою було б марним. Це тому, що приречення Бога, Який є абсолютним, також має бути абсолютним, не залишаючи місця для жодних змін внаслідок людських зусиль.

Оскільки існує достатньо біблійних підстав, щоб виправдати як прийняття, так і відкидання теорії приречення, суперечки щодо доктрини приречення неминучі. Як же тоді Принцип вирішив би такі проблеми? Дослідімо питання приречення.

РОЗДІЛ I - ПРИЗНАЧЕННЯ ВОЛІ

Спочатку визначмо «волю», перш ніж обговорювати передвизначення волі. Бог не міг здійснити Свою мету творення через людське гріхопадіння. Тому воля Бога, коли Він провадить Своє провидіння з занепалою людиною, полягає у здійсненні Його мети творення. Іншими словами, «воля» означає виконання мети провидіння відновлення.

Далі ми повинні знати, що Бог спочатку визначає волю, а потім діє, щоб її здійснити. Створивши людину, Бог установив Свою волю, щоб здійснити мету творіння; однак через людське гріхопадіння Він не зміг здійснити цю волю. Звичайно, щоб здійснити її, Він має визначити Свою волю вдруге, і таким чином Він проводить провидіння відновлення.

Бог приречує волю бути волею добра, а не зла; тоді Він працює, щоб її здійснити. Оскільки Бог є сутністю добра, Його мета творіння також має бути метою добра. Природно, що мета Його провидіння відновлення має бути доброю, і Його воля здійснити цю мету також має бути доброю. Бог не міг приректи те, що перешкоджає меті творіння і суперечить їй. Отже, ми знаємо, що Він не міг наперед визначити такі речі, як людське падіння, суд над занепалими людьми або знищення всесвіту. Якби такі злі наслідки були необхідним продуктом Божого приречення, Він не жалкував би про злий результат Свого власного приречення, і ми не могли б думати про Бога як про суб'єкт добра. Бог, дивлячись на занепалих людей, жалкував, що створив людину на землі (Бут. 6:6); і, побачивши невірність царя Саула, Він розкаявся, що зробив Саула царем (1 Сам. 15:11). Це добре свідчення того, що ці події не були результатом Божого передвизначення. Такі злі наслідки виникають через неспроможність людини виконати свою частину відповідальності та через те, що вона перебуває на боці сатани.

Якою мірою Бог наперед визначає волю для здійснення Своєї мети творіння? Бог є абсолютною істотою — єдиною, вічною й незмінною; тому Божа мета творіння має бути такою самою. Відповідно, воля провидіння відновлення, яка полягає у здійсненні мети творіння, повинна бути єдиною, незмінною й абсолютною (Іс. 46:11). Бог наперед визначає волю як абсолютну; тому, коли обрана для цієї волі людина не здійснює її, Бог мусить далі виконувати її, навіть ставлячи іншу людину на місце тієї, яка зазнала невдачі.

Наприклад, коли Божа воля здійснити мету творення через Адама зазнала невдачі, Він послав Ісуса як другого Адама, намагаючись здійснити цю волю через нього, бо Його передвизначення волі було абсолютним. Коли ця воля знову зазнала невдачі через невіру людей (пор. Частина I, Розд. 4, Сек. I, 2--141), Ісус обіцяв, що Господь прийде і неодмінно здійснить цю волю (Матв. 16:27). Знову ж таки, в родині Адама Бог мав намір закласти основу для прийняття Месії через Своє провидіння, зосереджене на Каїні та Авелі.

Однак це закінчилося невдачею, коли Каїн убив Авеля. Тоді Бог мав намір здійснити Свою волю через родину Ноя. Коли родина Ноя не змогла здійснити цю волю, Бог мусив поставити Авраама, щоб виконати волю. В іншому випадку Бог мав намір виконати волю, яку Авель не зміг здійснити, поставивши Сифа (Бут. 4:25). Також Він намагався виконати волю, не здійснену Мойсеєм, обравши замість нього Ісуса Навина (Нав. 1:5); і знову Він намагався виконати волю, не здійснену через зраду Юди Іскаріота, обравши Маттія (Дії 1:15).

РОЗДІЛ II - ПРИЗНАЧЕННЯ ДЛЯ ЗДІЙСНЕННЯ ВОЛІ

Як було з'ясовано в "Принципі Творення", Божа мета творення здійснюється лише тоді, коли людина виконає свою частину відповідальності. Воля щодо провидіння відновлення, яка покликана здійснити цю мету, будучи абсолютною, не підлягає людському втручанню; однак людина повинна виконати свою власну частину відповідальності, щоб ця воля здійснилася. Тому Божа мета творення мала здійснитися лише через виконання людиною своєї частини відповідальності — через утримання від плоду дерева пізнання добра і зла (Бут. 2:17).

Відповідно, навіть у здійсненні мети провидіння відновлення, воля може бути виконана лише через виконання людиною своєї відповідальності центральною постаттю, відповідальною за місію. За днів Ісуса люди мали абсолютно вірити в Ісуса, щоб він міг здійснити мету провидіння спасіння. Але через їхнє невір'я вони не могли виконати свою частину відповідальності, і, природно, здійснення волі мало бути відкладене до дня Другого пришестя.

Тоді якою мірою і наскільки Бог наперед визначив би здійснення волі? Як уже згадувалося, Божа воля здійснити мету провидіння відновлення є абсолютною, але здійснення волі є відносним. Отже, наперед визначено, що воля має бути здійснена, але лише через поєднання 95-відсоткової відповідальності Бога і 5-відсоткової відповідальності людини. Зазначення частки відповідальності людини як 5 відсотків лише означає, що відповідальність людини є надзвичайно малою порівняно з Божою. Тим не менш, ми повинні розуміти, що для людини це означає 100 відсотків зусиль.

Наведемо приклади: здійснення волі, зосередженої на Адамі та Єві, було приречене на виконання через виконання їхньої власної частки відповідальності, а саме через неспоживання плоду Дерева пізнання добра і зла. Провидіння відновлення, зосереджене на Ної, було приречене на виконання через здійснення його власної частки відповідальності, через його вірність у будівництві ковчега. Провидіння спасіння через Ісуса було призначене здійснитися через виконання відповідальності з боку падших людей — через їхню віру в Ісуса як Месію та слідування за ним (Іван 3:16). Люди спричинили продовження Божого провидіння відновлення, не виконавши навіть своєї малої частки відповідальності.

Біблія каже: «Молитва віри зцілить хворого» (Якова 5:15); «Твоя віра спасла тебе» (Марка 5:34); «Бо кожен, хто просить, одержує; хто шукає, знаходить; а хто стукає, тому відчинять» (Матвія 7:8). Усі ці біблійні уривки доводять, що воля призначена до здійснення через виконання людиною її власної частки відповідальності. Ми можемо достатньо добре зрозуміти, наскільки малою була відповідальність, яку брали на себе люди в усіх цих випадках, порівняно з відповідальною часткою Божої праці та благодаті.

Водночас із того факту, що через свою неспроможність виконати свої частки відповідальності центральні постаті провидіння були змушені спричинити продовження провидіння відновлення, ми можемо добре уявити, наскільки надзвичайно важко їм було виконати навіть відносно невелику відповідальність.

РОЗДІЛ III - ПРИЗНАЧЕННЯ ЛЮДИНИ

Адам і Єва могли б стати добрими прабатьками людства, якби виконали свою власну частку відповідальності, слухаючись Божої заборони не їсти плід дерева пізнання добра і зла, але вони не зробили цього. Тому Бог не міг абсолютно приректи їх бути добрими прабатьками людства. У випадку занепалих людей, обрана людина могла стати особою Божого приречення лише виконавши свою власну частку відповідальності. Тому Бог не може приректи певну особу з абсолютною впевненістю, що вона стане тим, ким їй призначено стати.

Тоді якою мірою Бог призначив людину? У здійсненні Своєї волі, зосереджуючись на певній особі, Бог встановлює як неодмінну умову те, що людина повинна виконати свою власну частку відповідальності. Тому Бог, призначаючи людину для певної місії, визначає, що ця людина стане тим, ким вона призначена бути, лише за умови 100-відсоткового здійснення волі, зосередженої на цій людині, коли Божа частка відповідальності у 95 відсотків і людська частка відповідальності у 5 відсотків виконуються разом. Отже, якщо людина не виконає свою власну частку відповідальності, вона не може стати тією людиною, яку Бог призначив.

Наприклад, коли Бог обрав Мойсея, Він призначив його бути великим провідником, здатним привести обраний народ до благословенної землі Ханаану, але лише за умови виконання ним своєї частки відповідальності (Вих. 3:10). Коли в Кадеш-Барнеа Мойсей пішов проти Божої волі, вдаривши по скелі двічі, він не виконав своєї відповідальності, тим самим знівелювавши Боже призначення; він помер на шляху до призначеного місця (Чис. 20:7-12, 20:24, 27:14). Так само, коли Бог обрав Юду Іскаріота, Він призначив його бути апостолом Ісуса, якщо він виконає свою власну частину відповідальності з відданістю. Однак, оскільки Юда не виконав своєї відповідальності, Боже призначення не здійснилося, і Юда виявився зрадником.

Коли Бог покликав єврейський народ, Він призначив його бути обраним народом слави, але лише за умови, що той виконає свою частку відповідальності через віру та служіння. Однак це призначення не здійснилося, бо вони віддали Ісуса на розп'яття; і тому обраний народ був розсіяний.

Далі розгляньмо умови та кваліфікації для того, щоб стати центральною постаттю провидіння відновлення у Божому призначенні. Мета Божого провидіння спасіння полягає в тому, щоб відновити занепалий світ до первісного світу творіння. Хоча часи їхнього спасіння можуть відрізнятися, усі занепалі люди призначені до спасіння (II Петра 3:9). Так само, як і в процесі Свого творіння, Боже провидіння спасіння, яке є провидінням перетворення, не може бути здійснене в одну мить. Тому це провидіння поступово розширює свою сферу, щоб охопити ціле, починаючи з «одного». Отже, у передвизначенні провидіння спасіння Бог спершу передвизначає центральну постать і кличе її до місії.

Якими ж мусять бути умови й якості цієї центральної постаті? По-перше, він має народитися з обраного народу, відповідального за провидіння відновлення. По-друге, навіть у межах обраного народу він має бути нащадком предків із багатьма звершеними ділами добра. Потім, навіть якщо він є нащадком предків із багатьма добрими ділами, він має бути наділений природною вдачею, придатною для здійснення волі. Навіть якщо людина має ці задатки, вона повинна згодом мати добрі умови, в яких рости й працювати протягом свого життя. І все ж, навіть серед цих осіб, Бог спершу обрав би ту людину, яка найповніше підготовлена у відповідний час і в місці Божої потреби.

РОЗДІЛ IV - РОЗ'ЯСНЕННЯ БІБЛІЙНИХ ВІРШІВ, ЯКІ ОБҐРУНТОВУЮТЬ ТЕОРІЮ ПРИЗНАЧЕННЯ

Ми з'ясували багато проблем, що стосуються Божого передвизначення. Але ще залишається проблема, яку належить розв'язати: як пояснити біблійні записи, як-от перелічені у вступі до цього розділу, які написані так, ніби все є наслідком Божого абсолютного передвизначення.

Спочатку роз’яснімо Римлян 8:29-30, де сказано:

Тих, кого Він наперед знав, Він також наперед призначив... і тих, кого Він наперед призначив, Він також покликав; а тих, кого Він покликав, Він також виправдав; а тих, кого Він виправдав, Він також прославив.

Бог, будучи всезнаючим, знає, хто наділений якостями, щоб бути центральною постаттю в провидінні відновлення (пор. розд. III--199). Тому Бог наперед визначає й покликає ту особу, яку Він наперед знав, щоб виконати мету провидіння відновлення. Покликання особи є Божою часткою відповідальності, але саме по собі воно не має нічого спільного з тим, що особу виправдано й зрештою прославлено в Бозі. Він повинен виконати свою власну відповідальність на становищі людини, покликаної Богом, перш ніж він зможе бути виправданий; лише після того, як він буде так виправданий, він буде прославлений Богом. Це наперед визначено, що людина може насолоджуватися славою від Бога лише через виконання своєї власної частки відповідальності. У Біблії немає таких слів, як «власна частка відповідальності людини», тому все виглядає так, ніби здійснюється лише через Боже абсолютне напередвизначення.

Біблія говорить (Рим. 9:15-16):

...«Я помилую того, кого помилую, і змилосерджуся над тим, над ким змилосерджуся». Отже, це залежить не від волі чи зусиль людини, а від Божого милосердя.

Як було з'ясовано вище, Бог обирає того, хто найбільше підходить для здійснення мети відновлення, наперед знаючи всі його якості. Тому це привілей Бога — обрати таку людину і помилувати її або змилосердитися над нею. Це не залежить від бажання чи зусиль людини. Ці біблійні вірші наведено для того, щоб підкреслити силу й благодать Бога.

Знову сказано (Рим. 9:21):

Чи не має гончар права над глиною, щоб з одного й того самого суцільного шматка зробити одну посудину для краси, а іншу для буденного вжитку?

Уже було сказано, що Бог встановив власну частку відповідальності людини як умову, щоб піднести її до становища володаря всього творіння і найбільше любити її, дозволивши людині успадкувати Його творчу природу. Однак людина впала, порушивши цю умову. Тому людина стала істотою, покинутою, наче сміття; отже, цей вірш був даний, щоб навчити людей, що людина не має права нарікати на будь-який спосіб, у який Бог може поводитися з такими людьми.

Далі Біблія говорить, що Бог любив Якова, а Ісава зненавидів, і що «старший буде служити молодшому» (Рим. 9:10-13). Якою ж мала бути причина того, що Бог любив Якова й зненавидів Ісава, коли вони ще не народилися й не зробили нічого — ні доброго, ні злого? Це було для здійснення Божої програми в ході провидіння відновлення. Докладніше про це йтиметься в розділі, присвяченому провидінню відновлення з центром на родині Авраама (пор. Частина II, розд. 1, сек. III--261). Ми повинні тут зрозуміти, що Бог дав Ісаакові синів-близнюків, Ісава та Якова, тому що Він мав відновити через відшкодування волю для відновлення права первородства, яка залишилася невиконаною через убивство Каїном Авеля в родині Адама. Це Він мав намір зробити, поставивши братів-близнюків на позиції Каїна та Авеля, і змусивши Якова (на позиції Авеля) домогтися поступки від Ісава (на позиції Каїна). Бог сказав це тому, що Ісав, перебуваючи в становищі Каїна, міг бути ненавиджений Богом, тоді як Яків, перебуваючи в становищі Авеля, мав право на Його любов.

Те, чи Бог насправді любив або ненавидів одного чи іншого, залежало від виконання їхніх відповідних частин відповідальності. Насправді, Ісав, підкорившись у послуху Якову, отримав благословення любові, рівне Якововому, хоча він перебував у становищі, в якому міг бути ненавиджений Богом. З іншого боку, Яків, хоча він перебував у становищі, щоб бути любленим Богом, не зміг би отримати такої любові, якби не виконав свою частину відповідальності.

Через незнання про співвідношення частини відповідальності людини та Божої у виконанні мети провидіння відновлення з'явилася така людина, як Кальвін, який уперто тримався своєї «теорії приречення», і що така теорія так довго була прийнята вірою багатьма людьми.