БОЖЕСТВЕННИЙ ПРИНЦИП
ЧАСТИНА I
РОЗДІЛ 1
ПРИНЦИП СТВОРЕННЯ

РОЗДІЛ I--ДВОЇСТІ ХАРАКТЕРИСТИКИ БОГА ТА ЙОГО СВІТ ТВОРІННЯ

1. ДВОЇСТІ ХАРАКТЕРИСТИКИ БОГА

Як ми можемо пізнати властивості Бога, який є невидимою істотою? Ми можемо пізнати їх, спостерігаючи світ Його творіння. З цієї причини Павло сказав:

Від створення світу його невидима природа, а саме його вічна сила й божественність, ясно сприймалася в речах, що були створені. Тож вони без виправдання. (Рим. 1:20)

Так само як робота митця є видимим виявом невидимої природи його творця, кожне творіння є субстанційним об'єктом невидимого божества Бога, Творця. Його природа відображена в кожному творінні. Так само як ми можемо відчути характер автора через його твори, так і ми можемо осягнути божество Бога, спостерігаючи за Його творінням.

Щоб пізнати природу Божого божества, розгляньмо спільні чинники, які можна знайти в усьому Його творінні. Творіння, яким би воно не було, не може виникнути, якщо не досягнуто взаємозв'язку між позитивністю та негативністю — не лише в собі самому, а й у відношенні до інших істот. Наприклад, частинки, які є основними складниками всієї матерії, мають або позитивність, або негативність, або нейтральність, що виникає, коли позитивні та негативні елементи взаємно нейтралізують одне одного. Коли ці дві характеристики вступають у взаємозв'язок, ці частинки утворюють атом.

Кожен атом набуває або позитивних, або негативних характеристик, і, оскільки подвійні характеристики всередині кожного атома дають йому змогу вступати у взаємні зв'язки з іншими атомами, вони утворюють молекули матерії. Матерія, утворена в такий спосіб — відповідно до взаємного зв'язку між цими двома характеристиками — стає поживою для тварин і рослин, коли вони її засвоюють.

Усі рослини існують і розмножуються завдяки взаємозв’язку між тичинкою та маточкою, тоді як у тваринному світі той самий процес відбувається через взаємозв’язок між самцем і самкою.

Що ж до людини, то Бог спочатку створив чоловіка (особу чоловічої статі), Адама; потім, побачивши, що недобре, аби чоловік був сам (Бут. 2:18), Він створив жінку (жіночу стать), Єву, як об'єкт Адама, і вперше Бог побачив, що Його творіння було "дуже добре" (Бут. 1:31). Так само як позитивний або негативний іон, навіть після дисоціації, виявляється сполученням протона (позитивного) та електрона (негативного), тичинка або маточка рослини та чоловіча чи жіноча особина тваринного царства також можуть існувати лише через взаємозв'язок між їхніми подвійними сутностями позитивності та негативності. Крім того, у кожному чоловікові прихована жіноча характеристика, а в кожній жінці — чоловіча сутність. Аспекти кожної речі у творінні існують на взаємній основі, такі як: всередині й зовні, внутрішнє й зовнішнє, переднє й заднє, праве й ліве, верхнє й нижнє, високе й низьке, сильне й слабке, довге й коротке, широке й вузьке, схід і захід, південь і північ. Це тому, що всі речі створені, щоб існувати через взаємний зв'язок між їхніми подвійними сутностями.

Як ми вже бачили, всі речі існують завдяки взаємозв'язку між подвійними сутностями позитивності та негативності. Ми також повинні знати взаємозв'язок між іншою парою подвійних сутностей, який є навіть фундаментальнішим, ніж зв'язок між позитивністю та негативністю. Будь-що суще має як зовнішню форму, так і внутрішній характер. Зовнішня форма є видимою і відображає внутрішній характер, який є невидимим. Хоча внутрішній характер не можна побачити, він набуває певної форми, так що зовнішня форма нагадує внутрішній характер як свою видиму форму. «Внутрішній характер» і «зовнішня форма» стосуються двох характерів, які є двома відносними аспектами одного й того самого існування. У цьому взаємозв'язку зовнішню форму можна також назвати «другим внутрішнім характером», тож разом ми називаємо їх «подвійними характеристиками», або «подвійними сутностями».

Візьмімо як приклад людину. Людина складається з тіла, або зовнішньої форми, і розуму, або внутрішнього характеру. Видиме тіло нагадує невидимий розум. Тіло набуває форми, що нагадує форму, спроєктовану розумом. Це причина, чому можна сприймати речі про невидимий характер і долю людини за її зовнішнім виглядом.

Ми називаємо розум "внутрішнім характером", а тіло — "зовнішньою формою". І тут знову, оскільки наш розум і тіло є двома відносними аспектами однієї й тієї самої людини, тіло можна назвати "другим розумом", або дублюванням розуму. Разом ми називаємо ці два "подвійними характеристиками людини". Тепер ми можемо зрозуміти той факт, що все існує через взаємозв'язок між подвійними характеристиками внутрішнього характеру та зовнішньої форми.

Яким же є тоді зв'язок між внутрішнім характером і зовнішньою формою? Невидимий внутрішній характер є причиною і перебуває у суб'єктивній позиції, тоді як видима зовнішня форма є результатом першого і стоїть щодо нього в об'єктивній позиції. Відповідно, взаємозв'язок, який існує між ними, є зв'язком внутрішнього і зовнішнього, причини й результату, суб'єкта й об'єкта, або вертикального й горизонтального.

Знову візьмімо людину як приклад. Оскільки розум і тіло відповідають характеру та формі, тіло є копією розуму і має бути повністю під його владою. Таким чином людина може керувати своїм життям згідно зі своєю волею та метою. Розум і тіло також перебувають у взаємному відношенні внутрішнього та зовнішнього, причини та наслідку, суб'єкта та об'єкта, або вертикального та горизонтального.

Так само всі створені речі, хоч вони й можуть різнитися за розміром, мають невидимий внутрішній характер, що відповідає розуму; оскільки він є причиною і суб'єктом, він керує зовнішньою формою, яка відповідає людському тілу. Цей зв'язок між розумом і тілом дає змогу окремому творінню підтримувати своє існування як істота з певною метою. Тварини мають аспект, який відповідає людському розуму; оскільки він є суб'єктом і причиною, що спрямовує до певної мети, тіло тварини здатне жити відповідно до мети своєї окремої істоти. Рослина також має внутрішній характер, який дає їй змогу підтримувати свою органічну функцію.

Люди можуть бути об'єднані, оскільки розум є спільним чинником у кожній людині. Подібно до цього, позитивні та негативні іони об'єднуються, утворюючи певну матерію, тому що в кожному іоні є аспекти як внутрішнього характеру, так і зовнішньої форми, які прагнуть до об'єднання, утворюючи таким чином молекулу. Знову ж таки, коли електрон обертається навколо протона, утворюючи атом, це відбувається тому, що кожен з них містить аспект «характеру», який спрямовує його до мети побудови атома.

Сучасна наука говорить нам, що частинки, які утворюють атом, усі складаються з енергії. Ми знаємо, що в самій енергії також має бути атрибут «характеру», який прагне до мети побудови частинки. Навіть поза цим, ми повинні шукати абсолютну істоту як першопричину всього світу реальності. Ця причина, зі своїм остаточним і унікальним характером та формою, привела всю енергію до існування. Ця найвища істота має бути Першопричиною всіх істот, містячи абсолютний і суб'єктивний характер та форму. Цю Першопричину нашого існуючого світу ми називаємо Богом. Ми називаємо суб'єктивний характер і форму Бога Його "сутнісним характером" та "сутнісною формою". Як зазначав Павло, коли ми досліджуємо чинники, спільні для всього творіння, ми зрештою доходимо до розуміння, що Бог є Першопричиною світу творіння, і Він існує як абсолютний суб'єкт, маючи характеристики як сутнісного характеру, так і сутнісної форми.

Ми вже з'ясували той факт, що все в творінні існує лише завдяки взаємозв'язку між його двоїстими характеристиками позитивності та негативності. Ми природно доходимо висновку, що Бог, будучи Першопричиною всього творіння, також існує завдяки взаємозв'язку між двоїстими характеристиками позитивності та негативності. Буття 1:27 говорить: «І створив Бог людину за образом Своїм, за образом Бога створив її; чоловіком і жінкою створив їх». Це також пояснює нам, що Бог є абсолютним суб'єктом, Який існує зі Своїми двоїстими характеристиками позитивності та негативності.

Який зв’язок між подвійними характеристиками характеру й форми та подвійними характеристиками позитивності й негативності?

По суті, сутнісний характер Бога та Його сутнісна форма перебувають у взаємному відношенні через Його «сутнісну позитивність» і «сутнісну негативність». Отже, сутнісна позитивність і сутнісна негативність Бога є атрибутами Його сутнісного характеру та сутнісної форми. Таким чином, відношення між позитивністю та негативністю подібне до того, яке існує між характером і формою.

Відповідно, позитивність і негативність також мають взаємний зв'язок, що існує між внутрішнім і зовнішнім, причиною і наслідком, суб'єктом і об'єктом, вертикальним і горизонтальним. Це причина, чому в Біблії написано, що Бог створив жінку Єву як об'єкт, узявши ребро від чоловіка Адама, який був суб'єктом (Бут. 2:22). Тут ми називаємо позитивність і негативність Бога "маскулінністю" та "фемінністю", відповідно.

Всесвіт, створений з Богом як центром, подібний до людини, створеної з її розумом як центром. Всесвіт є досконалим органічним тілом, створеним цілком відповідно до Божої мети творення. З цієї причини всесвіт як органічне тіло має власний внутрішній характер і зовнішню форму, де Бог є його внутрішнім характером, а фізичний всесвіт є його зовнішньою формою. Ось чому Бог сказав, що людина, яка є центром всесвіту, була створена за Його власним образом (Бут. 1:27). Перш ніж створити всесвіт, Бог існував як внутрішній чоловічий суб'єкт, і Він створив всесвіт як Свій зовнішній жіночий об'єкт. У Першому посланні до коринтян 11:7 сказано, що чоловік "є образ і слава Бога", що засвідчує цю теорію. Оскільки Бог є чоловічим суб'єктом внутрішнього характеру, ми називаємо Його "Наш Отець", наголошуючи на Його чоловічій природі.

Коротко кажучи, ми знаємо, що Бог є суб'єктом, який складається з подвійних характеристик сутнісного характеру та сутнісної форми. Водночас Він є суб'єктом, що складається з подвійних характеристик маскулінності та фемінності, де перша представляє Його сутнісний характер, а друга представляє Його сутнісну форму. У відношенні до всього творіння Бог є маскулінним суб'єктом, що представляє його внутрішній характер.

2. ВЗАЄМОВІДНОШЕННЯ МІЖ БОГОМ І ВСЕСВІТОМ

Ми вже дізналися, що кожне творіння є субстанціальним об'єктом Бога, який є проявленою формою невидимих сутностей Бога. Кожен субстанціальний об'єкт називається "індивідуальним втіленням істини". Людина, будучи субстанціальним об'єктом Бога, створеним за Його образом, називається "індивідуальним втіленням істини в образі". Оскільки все творіння, крім людини, є символічним об'єктом Бога, створеним за Його непрямим образом, воно називається "символічним індивідуальним втіленням істини".

Будь-яке індивідуальне втілення істини, оскільки воно є субстанцією, яка виявляє двоїсті сутності Бога, може знову бути поділене на позитивний елемент і негативний, перший з яких подібний до маскулінності як сутнісного характеру Бога, а другий подібний до фемінності як сутнісної форми Бога. Також кожне індивідуальне втілення істини є субстанційним об'єктом Бога; отже, кожне не лише відображає двоїсті сутності Бога — характеру й форми — в індивідуальному «я», але кожне також має в собі двоїсті сутності позитивності й негативності.

Підсумовуючи взаємозв'язок між Богом і всесвітом з точки зору його двоїстих характеристик, всесвіт є субстанціальним об'єктом Бога, що складається з індивідуальних втілень істини. Вони є проявом двоїстих характеристик Бога як в образі, так і в символі, згідно з принципом творення. Тобто людина є субстанціальним об'єктом Бога, у якому Його подвійні характеристики проявлені як "прямий образ", тоді як усі речі всесвіту є субстанціальними об'єктами Бога, у яких Його подвійні характеристики проявлені як "непрямий образ" (символ). Відношення між Богом і всесвітом та відношення між характером і формою є такими самими, як відношення між внутрішнім і зовнішнім, причиною і наслідком, суб'єктом і об'єктом, та вертикальним і горизонтальним.

Розгляньмо фундаментальну теорію «Книги Змін (І-Цзін)», яка є осереддям східної філософії, з погляду принципу творення. Ця книга наголошує, що основою всесвіту є Тегук (гранична первинність), і з нього походять Ян і Їнь (позитивність і негативність). З Ян і Їнь походять «О-хеін» (п'ять елементів: метал, дерево, вода, вогонь і земля). Усі речі були створені з О-хеін. Позитивність і негативність разом називаються «Дао». "Дао" визначається як "Шлях", або "Слово". Тобто, Таегук породив слово (творчий принцип), а Слово породило всі речі. Отже, Таегук є першопричиною та кінцевою причиною всього існування і об'єднаним ядром як позитивності, так і негативності.

Порівнюючи це з Біблією (Івана 1:1-3), «Слово було Бог... і все через Нього постало», ми можемо побачити, що Тегук, суб'єкт, який містить позитивність і негативність, являє собою Бога, суб'єкта, який містить подвійні сутності.

Згідно з принципом творення, слово (Логос) також складається з двох сутностей, і тому всесвіт, створений Словом, містить дві сутності. Отже, твердження в «Книзі Змін» про те, що «позитивність і негативність разом є Словом», є слушним.

Однак «Книга Змін», яка розглядає всесвіт лише з точки зору позитивності та негативності, не пояснює того факту, що всі речі мають внутрішній характер і зовнішню форму в самих собі. Відповідно, вона лише підтвердила той факт, що Тегук є суб'єктом, який містить позитивність і негативність, і не пояснила, що Тегук спочатку є суб'єктом, який містить подвійні характеристики сутнісного характеру та сутнісної форми. Тому «Книга Змін» не розкриває, що Тегук є Богом особистості.

Тут ми дізналися, що основа східної філософії, яка міститься в «Книзі Змін», зрештою може бути пояснена лише відповідно до принципу створення.

РОЗДІЛ II--УНІВЕРСАЛЬНА ПЕРВИННА ЕНЕРГІЯ, ДІЯ ДАВАННЯ ТА ПРИЙМАННЯ, І ОСНОВА ЧОТИРЬОХ ПОЗИЦІЙ

1. УНІВЕРСАЛЬНА ПЕРВИННА ЕНЕРГІЯ

Бог є Творцем усього сущого. Він є абсолютною реальністю, вічно самосущою, трансцендентною щодо часу й простору (Вих. 3:14). Тому основна енергія Його буття також має бути абсолютною й вічно самосущою. Водночас Він є джерелом енергії, яка дає змогу всьому сущому підтримувати своє існування. Ми називаємо цю енергію «Універсальною Первинною Енергією».

2. ДІЯ ВІДДАВАННЯ Й ПРИЙМАННЯ

Коли суб'єкт та об'єкт здійснюють дію давання й приймання всередині деякої істоти, встановивши між собою взаємний зв'язок через Універсальну Первинну Енергію, виробляється енергія, необхідна для підтримання існування цієї істоти. Ця енергія забезпечує силу для існування, розмноження та дії. Процес, який породжує необхідну енергію, називається "дією давання й приймання". Отже, Універсальна Первинна Енергія та сила дії давання й приймання утворюють взаємний зв'язок причини й наслідку, внутрішнього й зовнішнього, суб'єкта й об'єкта. Відповідно, Універсальна Первинна Енергія є вертикальною силою, тоді як сила дії давання й приймання є горизонтальною силою.

Дослідімо далі Бога та Його творіння з погляду Універсальної Первинної Енергії та дії давання й приймання.

Бог містить у Собі дві двоїсті сутності, які існують вічно. Через Універсальну Первинну Енергію ці дві утворюють взаємний або взаємообумовлений зв'язок, який розвивається у вічну дію давання й приймання. Енергія, що виробляється цим процесом, є силою дії давання й приймання. Через цю силу двоїсті сутності Бога встановлюють взаємну основу. Це призводить до «основи існування», на якій Бог Сам існує вічно.

Кожне творіння вступає у дію давання й приймання між подвійними сутностями, які формують індивідуальне «я», утворюючи взаємний зв'язок через Універсальну Первинну Енергію. Через силу дії давання й приймання подвійні сутності творять взаємну основу, яка, у свою чергу, творить фундамент існування в індивідуальному «я»; тоді на цьому фундаменті індивідуальне «я» може стояти як об'єкт Бога й отримувати всю силу, необхідну для власного існування.

Наприклад: атом виникає через дію давання й приймання між протоном і електроном. Це дія злиття. Молекула постає через дію давання й приймання між позитивним іоном і негативним іоном, що спричиняє хімічну реакцію. Електрика виробляється через дію давання й приймання між позитивними електричними зарядами та негативними електричними зарядами, що спричиняє електричну дію. Усі рослини розмножуються через дію давання й приймання між тичинкою та маточкою.

Тварини підтримують своє існування та розмножуються через дію давання та приймання між самцем і самкою. Між тваринним і рослинним царствами співіснування стає можливим через дію давання та приймання. Рослини дають тваринам кисень, а тварини повертають рослинам вуглекислий газ. Квіти пропонують нектар бджолам, а бджоли запилюють квіти.

Коли ми вивчаємо небесні тіла, ми виявляємо, що Сонячна система існує завдяки дії давання й приймання між Сонцем і планетами. Земля й Місяць також здатні підтримувати свої орбітальні рухи завдяки дії давання й приймання.

Людське тіло підтримує своє життя через дію давання й приймання між артеріями та венами, вдихом і видихом, симпатичною та парасимпатичною нервовими системами. Особистість здатна досягти своєї мети існування через дію давання й приймання між розумом і тілом.

Між чоловіком і дружиною в сім'ї відбувається дія давання та приймання, між індивідами в суспільстві, між урядом і народом у нації та між націями у світі. Дія давання та приймання керує всіма стосунками всередині людини та всіма стосунками між людьми.

Однак, якою б злою не була людина в усі часи та в усіх місцях, у глибині своєї сутності вона принаймні зберігає силу совісті. Ця совість завжди діє, спонукаючи її жити заради праведності. Ніхто не може перешкодити цій силі діяти всередині себе. Вона змушує людину відчувати докори совісті в момент скоєння зла. Якби в занепалих людях не залишилося совісті, Божий провидіння відновлення було б неможливим. Звідки ж бере початок ця сила совісті? Оскільки вся сила походить від дії давання й приймання, сумління не може бути винятком. Сумління здатне діяти тому, що воно стоїть як об'єкт щодо певного суб'єкта, виконуючи таким чином дію давання й приймання на взаємній основі, утвореній між ними. Ми знаємо, що суб'єктом сумління є Бог.

Гріхопадіння людини означає, що через певний вчинок людина була відрізана від стосунків давання й отримання з Богом, і таким чином не змогла з'єднатися в одне тіло з Ним. Натомість людина вступила у стосунки давання й отримання з сатаною, утворивши з ним взаємну основу. Ісус, ставши одним із Богом через стосунки давання й отримання, прийшов у цей світ як Його син. Тому, якщо і коли пала людина об'єднається з Ісусом у досконалих взаємовідносинах давання й приймання, вона зможе відновити свою первісну природу, увійшовши знову у взаємовідносини давання й приймання з Богом і ставши єдиною з Ним. Тому Ісус називається «посередником» для палої людини, будучи шляхом, істиною та життям. Він прийшов, щоб служити людству з любов'ю та жертвою, віддавши навіть власне життя. Якщо ми звернемося до Нього з вірою, ми «не загинемо, але матимемо життя вічне» (Івана 3:16).

Справжнє християнство є релігією життя, через яку люди можуть відновити вертикальний ланцюг давання й приймання з Богом, встановлюючи через любов і жертву горизонтальний ланцюг давання й приймання між людьми, зосереджений на Ісусі. Учення й діла Ісуса були виключно для цієї мети, як він зазначав у численних випадках:

Не судіть, щоб і вас не судили. Бо яким судом судите, таким і вас судитимуть, і якою мірою міряєте, такою і вам відміряно буде. (Мт. 7:1-2)

Тож усе, що ви хочете, щоб чинили з вами люди, чиніть і ви їм; бо це закон і пророки. (Матв. 7:12)

Отже, кожного, хто визнає мене перед людьми, і я визнаю перед моїм Отцем, що на небесах. (Матв. 10:32)

Хто приймає пророка тому, що він пророк, той одержить нагороду пророка, і хто приймає праведника тому, що він праведник, той одержить нагороду праведника. (Матв. 10:41)

І хто напоїть одного з цих малих навіть чашею холодної води, бо він учень, істинно кажу вам, той не втратить своєї нагороди. (Мт. 10:42)

3. ЧОТИРИПОЗИЦІЙНА ОСНОВА; ТРИ ОБ'ЄКТИВНІ ЦІЛІ ЧЕРЕЗ ДІЮ ПОЧАТОК-ПОДІЛ-СОЮЗ

(1) Дія Походження-Поділу-Об'єднання

Коли, через Універсальну Первинну Енергію, двоїсті сутності Бога вступають у дію давання та приймання, формуючи взаємний зв'язок, сила дії давання та приймання спричиняє множення. Ця дія спричиняє розділення двоїстих сутностей на два субстанційні об'єкти, зосереджені на Богові. Пара субстанційного суб'єкта та об'єкта потім вступає в іншу дію давання та приймання, формуючи взаємний зв'язок, через Універсальну Первинну Енергію. Утворюючи одну пару, вони стають об'єктом для Бога. У такий спосіб Бог, як початок, розділяється на дві відокремлені субстанції, після чого ці дві знову об'єднуються, утворюючи одне тіло. Ми називаємо цей процес «дією початок-поділ-єднання».

(2) Три об'єктивні цілі

Коли, згідно з дією походження-поділу-об'єднання (дія П-П-О), походження розділилося на дві відокремлені субстанції — суб'єкт і об'єкт, — які знову об'єдналися в одне ціле, утворюються чотири позиції. Одна займає суб'єктивну позицію, тоді як решта три стоять як об'єкти, утворюючи таким чином три об'єктивні основи. Коли вони вступають у дію давання й приймання між собою, одна з чотирьох позицій бере на себе роль суб'єкта, тоді як інші три відповідно виконують свої об'єктивні призначення.

(3) Основа чотирьох позицій

Коли, згідно з дією О-Д-У, початок поділяється на два субстанційні об'єкти, вони відповідно набувають ролей суб'єкта та об'єкта і зрештою об'єднуються в одне ціле. Таким чином, виконуються три об'єктивні позиції. Оскільки ці три об'єктивні позиції зосереджені на початку, утворюються чотири відповідні позиції разом. Це створює «основу чотирьох позицій».

Значення числа «чотири» походить від цієї чотирипозиційної основи. А оскільки вона є результатом здійснення трьох об'єктивних цілей, то й значення числа «три» також міститься тут. Чотирипозиційна основа виявляється як Бог, чоловік і дружина та їхні нащадки. Якщо Бог є початком, чоловік і дружина — виявленими суб'єктом та об'єктом, а їхні нащадки — результатом їхньої єдності, то можна побачити три окремі етапи. Таким чином, чотирипозиційна основа стає базисом трьох стадій, оскільки вона здійснюється у трьох стадіях відповідно до дії О-Д-У. Це також є основою значення числа «дванадцять», бо кожна з чотирьох позицій візьме три об'єкти, що разом дає дванадцять об'єктів. Чотирипозиційна основа є базисом для здійснення Божої доброти і є кінцевою метою Його творіння. Це є основа, через яку Божа сила спрямовується, щоб текти в усе Його творіння, аби творіння могло існувати. Тому формування основи чотирьох позицій є, зрештою, Божою вічною метою творіння.

(4) Статус існування Основи Чотирьох Позицій

Коли будь-яке творіння утворює чотирипозиційну основу, виконуючи свої три об'єктивні призначення через дію О-Д-У, воно починає здійснювати глобальний сферичний рух, щоб підтримувати своє тривимірне існування. Розгляньмо тепер причину цього.

Коли подвійні сутності Бога розділяються й виявляються у двох субстанціальних об'єктах, один з яких слугує суб'єктом, а інший — об'єктом, вони вступають у взаємовідношення й утворюють взаємну основу. Об'єкт вступає в дію давання й приймання, центруючись на суб'єкті через доцентрову та відцентрову сили. Отже, об'єкт починає обертатися навколо суб'єкта, і таким чином вони утворюють одне ціле. Згідно з цим самим принципом, суб'єкт, у свою чергу, стає об'єктом для Бога, обертаючись навколо Нього, щоб утворити одне ціле з Ним. Коли об'єкт утворює одне ціле із суб'єктом, разом вони стають субстанційним об'єктом для Бога, оскільки вони відображають Його подвійні сутності. З цієї причини будь-який об'єкт повинен спершу об'єднатися зі своїм суб'єктом, перш ніж він зможе постати як об'єкт для Бога. Цей значний об'єкт для Бога має в собі двоїсті сутності — суб'єкта та об'єкта, — які безперервно здійснюють круговий рух відповідно, завдяки дії давання й приймання між ними. Тому цей круговий рух утворює певну орбіту на горизонтальному рівні відповідно до конкретного руху суб'єкта та об'єкта. Однак, оскільки цей рух зазвичай здійснюється з кутами орбіти, що постійно змінюються, центруючись на суб'єкті, цей круговий рух зрештою стане сферичним рухом, роблячи спосіб існування тривимірним.

Розгляньмо приклад Сонячної системи. Із Сонцем як суб'єктом, усі планети діють як його об'єкти, формуючи взаємний зв'язок із Сонцем через дію давання й приймання. Через дію доцентрової сили та відцентрової сили кожна планета, як наслідок, обертається навколо Сонця. Під час цього процесу обертання Сонце й планети стають однією одиницею, утворюючи таким чином Сонячну систему. Земля, яка сама по собі є завершеним тілом двоїстих сутностей, не є єдиним тілом, що обертається навколо своєї осі. Сонце та планети навколо нього, які самі по собі є складними тілами двоїстих сутностей, також обертаються навколо власних осей. Круговий рух Сонячної системи, спричинений дією давання й приймання між Сонцем і планетами, не завжди відбувається в одній площині, а постійно змінює кут своєї орбіти навколо Сонця. Таким чином, Сонячна система, здійснюючи сферичний рух, стає тривимірною. У такий спосіб усі небесні тіла існують у трьох вимірах — через круговий або сферичний рух. Увесь Всесвіт, який складається з численних небесних тіл, існує як одне ціле завдяки дії давання й приймання та рухається сферично за тим самим принципом, отже, існує тривимірно.

Коли протон і електрон, утворюючи взаємну основу, вступають у дію давання й приймання з протоном як центром, виникає круговий рух, який робить їх одним цілим, і таким чином утворюється атом. Протон і електрон також мають подвійні сутності, які задіяні в безперервному індивідуальному русі. Тому круговий рух, спричинений дією давання й приймання між протоном і електроном, відбувається не лише на горизонтальному рівні, а постійно змінює кут свого руху, так що він стає сферичним рухом. Таким чином, атом також існує на тривимірному рівні.

Магнітна сила, що виникає між позитивним і негативним полюсами електрики, також існує у сферичному русі за тим самим принципом.

Візьмімо людину як приклад. Тіло є об'єктом щодо розуму, який є суб'єктом. Коли тіло утворює взаємний зв'язок з розумом, воно здійснює круговий рух, центрований на розумі, утворюючи таким чином одну єдність. Якщо і коли розум стає об'єктом Бога і обертається навколо Нього, стаючи однією єдністю з Ним, а тіло єднається з розумом, тоді індивід стає субстанціальним об'єктом для Бога, оскільки він відображає подвійні сутності Бога. У такий спосіб він стає людиною, у якій здійснюється мета творіння. Тіло й розум кожне містять подвійну сутність, яка продовжує рухатися окремо; і тому круговий рух, що виникає через дію давання й приймання між таким тілом і розумом, зрештою стає сферичним рухом, обертаючись навколо Бога й постійно змінюючи свої кути. Отже, людина, у якій здійснено мету творіння, є тривимірною істотою, яка завжди живе в сферичному бутті, зосередженому на Бозі. У такий спосіб вона зможе панувати навіть над невидимим світом духа (пор. Частина I, розд. 1, сек. VI--57).

Так само, коли круговий рух між суб'єктом та об'єктом, що відбувається на горизонтальному рівні, стає сферичним через тривимірну орбіту, виникають чудеса творіння. Тобто краса речей творіння існує в нескінченній різноманітності, і це зумовлено їхньою різноманітною орбітою, формою, станом, напрямком, кутом і швидкістю індивідуальної дії давання та приймання.

Кожне існування має свій внутрішній характер і зовнішню форму, і природно, що його сферичний рух також містить той самий аспект характеру й форми. Відповідно, існують як центр характеру, так і центр форми, навіть у центрі руху. Що було б кінцевим центром цього сферичного руху? Людина є центром усього творіння, яке було створене, щоб бути символічними субстанційними об'єктами подвійних сутностей Бога. Бог є центром усіх людей, які були створені, щоб бути Його субстанційними об'єктами за Його образом. Тому кінцевим центром сферичного руху всього всесвіту є Бог.

Дослідімо це питання далі. Кожен субстанціальний об'єкт Бога містить у собі суб'єкт і об'єкт, і суб'єкт є центром у їхніх взаєминах. Тому центр об'єднаного тіла суб'єкта й об'єкта також міститься в суб'єкті. Остаточний центр суб'єкта — це Бог, і остаточний центр об'єднаного тіла — також Бог. Тому, коли три об'єкти Бога утворюють відповідну основу взаємодії, і їхні три центри (суб'єкти) вступають у дію давання й приймання, центруючись на Богові в повній єдності з Ним, виконуючи свої три об'єктивні призначення, чотирипозиційна основа вперше стає завершеною.

Отже, остаточним центром чотирипозиційної основи є Бог. Кожне окреме творіння, яке таким чином здійснило чотирипозиційну основу, є окремим втіленням істини. Як згадувалося раніше, це існує у двох формах: втілення істини в образі (людина) та символічне втілення істини (усе творіння, крім людини).

Всесвіт складається з незліченної кількості таких індивідуальних втілень істини, взаємопов'язаних у належному порядку, від найнижчого творіння до найвищого, з людиною як найвищим втіленням істини. Знову ж таки, кожне індивідуальне втілення істини рухається сферично з нижчим індивідуальним втіленням істини в об'єктивній позиції щодо вищих. Центр сферичного руху цих об'єктів знаходиться в індивідуальному втіленні істини, яке перебуває в позиції суб'єкта, на вищому рівні. Так само центри незліченних таких символічних індивідуальних втілень істини з'єднані один з одним від найнижчого до найвищого. Людина, індивідуальне втілення істини за образом, є найвищою і центральною сотвореною істотою.

Проілюструємо це прикладом. Сучасна наука стверджує, що атоми складаються з елементарних частинок, які складаються з енергії. Спостерігаючи мету існування окремих втілень істини на різних рівнях, ми можемо зрозуміти, що енергія існує для того, щоб утворювати елементарні частинки. Елементарна частинка, своєю чергою, існує, щоб утворити атом, атом — щоб утворити молекулу, молекула — щоб утворити будь-який тип матерії, а вся матерія — щоб утворити весь Всесвіт.

Для якої ж мети, тоді, існує всесвіт; і що є його центром? Відповідь — не хто інший, як сама людина. Ось чому Бог, створивши людину, сказав їй підкоряти землю (Бут. 1:28). Якби не було людей, щоб бачити й цінувати всесвіт, всесвіт можна було б порівняти з музеєм без жодного відвідувача. Експонати, виставлені в музеї, можуть виявляти цінність свого існування лише тоді, коли є людина, щоб цінувати, любити їх і насолоджуватися ними. Людина здатна встановити з ними тісний зв'язок, і в такий спосіб вони набувають цінності. Якби не було людини, щоб цінувати їх, чи мали б вони якесь значення?

Те саме стосується і випадку всього всесвіту з людиною як його центром. Лише через людину вони взаємно пов'язані в об'єднаній меті. Цей зв'язок стає очевидним, коли людина з'ясовує джерело та природу всіх матеріалів, які формують усе творіння. Лише людина вивчає та класифікує справжні властивості всіх тварин і рослин, включаючи все на землі та в морі, а також сузір'я, які формують увесь всесвіт. Як центр і суб'єкт творіння, людина дає змогу речам творіння мати впорядкований взаємний зв'язок між собою. Речовини, засвоєні людським тілом, перетворюються на елементи, які підтримують фізіологічну функцію людини, тоді як усе творіння забезпечує матеріал для створення приємного життєвого середовища для неї.

На основі зовнішньої форми це стосунки людини зі всесвітом, де людина є центром. Але існує ще один зв'язок, де людина є центром, на основі внутрішнього характеру. Перший ми можемо назвати "фізичним зв'язком", тоді як другий ми можемо назвати "духовним зв'язком".

Фізіологічні елементи людини, які складаються з матеріальної субстанції, реагують на інтелект, емоції та волю розуму. Це вказує на те, що матеріали мають певні елементи, через які вони можуть реагувати на інтелект, емоції та волю людини. Такі елементи формують внутрішній характер матерії, так що кожне творіння здатне реагувати на людський інтелект, емоції та волю, хоча ступінь реакції може відрізнятися. Саме тому, що людина є центром внутрішнього характеру творіння, вона може захоплюватися красою природи й відчувати таїнство єдності та гармонії з нею. Отже, людина була створена, щоб бути центром усього творіння, і тому точка, де Бог і людина стають одним об'єднаним тілом, є тим місцем, де ми знаходимо центр макрокосму. Розгляньмо буття людини центром макрокосму з іншого аспекту. Ми називаємо ці два світи, видимий і невидимий, «макрокосмом», а людина є субстанціальним центром цього цілого макрокосму. Кожне творіння, що утворює макрокосм, поділяється на суб'єктний та об'єктний елементи.

Тут ми можемо дійти висновку, що якби Адам, який був першим людським предком, досяг досконалості, він став би субстанційним втіленням усіх суб'єктних елементів у творінні; а якби Єва досягла досконалості, вона стала б субстанційним втіленням усіх об'єктних елементів у творінні. Якби Адам і Єва разом здорово зросли до стадії досконалості -- один ставши володарем усіх суб'єктів у творінні, а інша -- володарем усіх об'єктів -- і з'єдналися в одне тіло як чоловік і дружина, вони стали б центральним тілом, що панує над усім всесвітом, оскільки Бог створив людину, щоб вона мала панування над творінням.

Людину було створено, щоб бути центром гармонії з усім макрокосмом. Отже, якби Адам і Єва стали чоловіком і дружиною після досягнення досконалості, таким чином з'єднавшись в одне тіло як субстанціальний центр подвійних сутностей, що містяться в кожному творінні, то макрокосм, який був створений мати подвійні сутності як індивідуальна істота, також рухався б у гармонії з Адамом і Євою як ядром. Так само, точка, в якій Адам і Єва з'єднуються в одне тіло як чоловік і дружина, є також точкою, в якій Бог, суб'єкт любові, і людина, об'єкт краси, стають однією єдністю, встановлюючи таким чином центр добра. Тут, уперше, здійснюється мета творіння. Бог, наш Батько, може перебувати з досконалими людьми як Своїми дітьми й мирно відпочивати вічно. Тоді цей центр став би об'єктом Божої вічної любові, і через це Бог був би спонуканий до щастя на вічність. Тут Боже Слово вперше в людській історії втілилося б фізично. Отже, ця точка стала б самим центром істини, а також центром первісного розуму людини, який спрямовував людину до досягнення мети творення. Відтак, увесь всесвіт здійснюватиме сферичний рух об'єднаної мети, зосереджений на основі чотирьох позицій, коли досконалий чоловік і жінка стануть чоловіком і дружиною, з Богом у їхньому центрі. Однак всесвіт втратив цей центр, коли люди впали; отже, усе творіння стогне в муках, очікуючи, коли з'являться діти Божі — тобто люди, чия первісна природа творіння відновлена, — і займуть своє становище як центр макрокосму (Рим. 8:19-22).

4. ВСЕПРИСУТНІСТЬ БОГА

Наше розуміння таким чином розширюється, і ми знаємо, що чотирипозиційна основа, завершивши три об'єктивні цілі через дію О-Д-У, стає одним тілом із Богом через сферичний рух, центрований на Ньому. Це створює основну основу як сили всередині кожної істоти, через яку Бог може діяти, так і сили, яка дає змогу всім істотам у творінні підтримувати своє існування. Так само Бог всюдисущий у творінні.

5. МНОЖЕННЯ ФІЗІОЛОГІЧНИХ ТІЛ

Для того щоб фізичне тіло могло продовжувати існувати, воно повинно розмножуватися, і це розмноження відбувається через дію О-Д-У, спричинену дією давання й приймання. Наприклад, насіння рослин утворюється через дію давання й приймання між тичинкою та маточкою. Вони знову розмножуватимуться самі, повторюючи той самий шлях. У тваринному світі так само самець і самка ростуть, щоб мати дію давання й приймання одне з одним, таким чином розмножуючись і примножуючись. Клітинний поділ тварин і рослин також відбувається через дію давання й приймання.

Якщо тіло підкоряється бажанням розуму, згідно з певною метою, воно вступає в дію давання й приймання з розумом, і вони стають супутниками. Щоразу, коли друзі здорово здійснюють дію давання й приймання між собою, їхня дружба зростає. З цього погляду, всесвіт є субстанційним виявом невидимого Бога, що відбувається через дію давання й приймання між Його сутнісним характером і формою, зосереджену на меті творіння.

6. ПРИЧИНА, ЧОМУ КОЖНА ІСТОТА СКЛАДАЄТЬСЯ З ДВОХ СУТНІСНИХ ЯКОСТЕЙ

Усе, щоб існувати, потребує енергії — а вона надходить через дію давання й приймання. Однак ніщо не може здійснювати дію давання й приймання саме собою. Тому, щоб породжувати енергію для існування, мають бути суб'єкт і об'єкт, які можуть здійснювати дію давання й приймання.

Будь-який рух, що відбувається по прямій лінії, зрештою припиниться, і жодна істота, яка здійснює такий рух, не може існувати вічно. Отже, щоб існувати вічно, все рухається по колу. Щоб відбувся оберт, має здійснюватися дія давання та приймання між суб'єктом і об'єктом. Тому, щоб існувати вічно, Бог має подвійні сутності. Якщо Його творіння має бути вічним об'єктом, воно повинно відображати Божі подвійні сутності. У такий спосіб «час» також підтримує свою безперервність, проходячи через періодичні цикли.

РОЗДІЛ III--МЕТА СТВОРЕННЯ

1. МЕТА СТВОРЕННЯ ВСЕСВІТУ

Кожного разу, коли Бог творив новий вид творіння, Він бачив, що «це добре» (Бут. 1:4-31). Це вказує на те, що Бог хотів, аби все Його творіння було добрими об'єктами. Це тому, що Він хотів відчувати щастя щоразу, коли дивився на Своє творіння.

Якою ж тоді мала бути Його творіння, щоб зробити Бога найщасливішим? Створивши всесвіт, Бог зрештою створив людину за Своїм образом, за взірцем Свого власного характеру, з величезним потенціалом. Людина була призначена насолоджуватися та цінувати своє становище як об'єкт для Бога. Тому, коли Бог створив Адама та Єву, Він дав їм три великі благословення: бути плідними, розмножуватися й наповнювати землю, та підкоряти її й володіти нею (Бут. 1:28). Якби людина дотримувалася слів цього благословення і стала щасливою в Небесному Царстві Бога, Бог також відчув би велике щастя.

Як мали здійснитися три великі благословення Бога? Це могло стати можливим лише тоді, коли була б утверджена основа чотирьох позицій — основоположна основа творіння. Мета Бога у створенні всесвіту полягала в тому, щоб відчувати радість, бачачи, як мета добра здійснюється в Небесному Царстві, яке все творіння, включаючи людину, могло б установити після завершення основи чотирьох позицій з Богом у центрі та здійснення Його трьох великих благословень.

Отже, мета існування Всесвіту, зосередженого на людині, полягає в тому, щоб повернути радість Богові, Творцю. Кожна істота має подвійну мету. Як уже пояснювалося, кожне суще має як характер, так і форму; відповідно, його мета є двоїстою. Одна мета стосується внутрішнього характеру, а інша — зовнішньої форми. Відношення між ними є точно таким самим, як відношення між характером і формою в будь-якій окремій істоті. Мета, що стосується внутрішнього характеру, призначена для цілого, тоді як мета, що стосується зовнішньої форми, призначена для індивіда. Інакше кажучи, перша й остання співвідносяться між собою як причина й наслідок, внутрішнє та зовнішнє, суб'єкт і об'єкт. Тому не може бути жодної мети індивіда окремо від мети цілого, як і жодної мети цілого, яка не включала б мети індивіда. Усі створіння в усьому всесвіті утворюють величезний комплекс, з’єднаний воєдино цими подвійними цілями.

2. Об'єкт добра для радості Бога

Щоб точніше зрозуміти питання, що стосуються Божої мети творіння, спершу розгляньмо, як виникає радість. Радість не створюється самою особистістю. Радість приходить тоді, коли ми маємо об'єкт, невидимий чи видимий, у якому наш власний характер і форма відображаються й розвиваються, що дає нам змогу відчувати наш власний характер і форму через стимул, який походить від об'єкта.

Наприклад, людина відчуває радість як творець лише тоді, коли має об'єкт; тобто коли вона бачить продукт своєї праці, чи то картина чи скульптура, в якому її задум набуває субстанційного втілення. У такий спосіб вона здатна відчувати власний характер і форму об'єктивно через стимуляцію, що походить від продукту її праці. Коли сама ідея залишається в об'єктивній позиції, стимуляція, що походить від неї, не є субстанційною; отже, і радість, що походить від неї, не може бути субстанційною. Божа радість виникає в той самий спосіб, що й у людини. Тому Бог відчуває радість, коли Він відчуває Свій первісний характер і форму об'єктивно через стимуляцію, що походить від Його субстанційного об'єкта.

Ми пояснили, що коли Царство Небесне здійснюється через виконання трьох великих благословень на основі чотирьох позицій, формується досконалий об'єкт, через який Бог може відчувати радість. Розгляньмо, як формується досконалий об'єкт для Божої радості.

Перше благословення Бога людині полягало в удосконаленні її індивідуальності. Щоб людина могла вдосконалити свою індивідуальність, її розум і тіло, які є розділеною формою подвійних сутностей Бога, повинні об'єднатися через дію давання й приймання між ними. Так вони утворюють індивідуальну основу чотирьох позицій із центром на Богові. Людина, чиї розум і тіло утворили основу чотирьох позицій первісної богоцентричної природи, стає Божим храмом (I Кор. 3:16) і утворює одне тіло з Ним (Іван 14:20). Це означає, що людина досягає божественності. Відчуваючи саме те, що відчуває Бог, і знаючи Божу волю, вона жила б так, як Бог хотів би. Людина, чия індивідуальність таким чином удосконалена, мала б досконалу взаємодію між своїм розумом і тілом. Поєднуючись разом, її розум і тіло утворили б субстанційний об'єкт для Бога. У цьому випадку Бог стає щасливим, бо Він може відчувати Свій власний характер і форму об'єктивно через стимуляцію, що надходить від такого субстанційного об'єкта. Розум людини як суб'єкт відчуває те саме у взаєминах зі своїм тілом. Тому, коли людина здійснила перше благословення Бога, вона стає добрим об'єктом для радості Бога. Людина з досконалою індивідуальністю відчуває все, що відчуває Бог, наче Божі почуття були її власними. Отже, вона не може робити нічого, що завдало б Богові смутку. Це означає, що така людина ніколи не могла б впасти.

Щоб людина могла реалізувати друге благословення Бога, первісно Адам і Єва, розділені субстанціальні об'єкти Бога, після того як вони вдосконалили свої відповідні індивідуальності й таким чином повністю відобразили подвійні сутності Бога, мали стати чоловіком і дружиною, утворивши одну єдність. Вони мали розмножитися через народження дітей й утвердити основу чотирьох позицій на рівні сім'ї, зосереджену на Богові. Будь-яка сім’я або суспільство, в яких утверджена така чотирипозиційна основа з центром на Бозі, були б подібні до людини досконалої індивідуальності. Таким чином, сім’я або суспільство стає субстанційним об’єктом людини з центром на Бозі, а людина та її об’єкт разом стають субстанційним об’єктом Бога. Тоді Бог і людина були б щасливі, бо відчували б, що їхні власні двоїсті сутності відображені в такій сім’ї або суспільстві. Коли людина здійснить друге благословення, це також стане добрим об'єктом для Божої радості.

Давайте тепер дізнаємося, чому людина стає добрим об'єктом для Божої радості, коли вона здійснила третє благословення Бога. Спочатку ми повинні обговорити взаємозв'язок між людиною та всесвітом з точки зору «характеру та форми».

Перед створенням людини Бог створив усі речі за образом і подобою людського характеру та форми. Тому людина є вмістилищем усіх речей.

Бог розпочав Своє творіння з тварин нижчого порядку, потім створив тварин зі складнішою функцією; і нарешті Він створив людину, яка має найвищу функцію. Тому людина містить структурні елементи та сутнісні якості тварин. Наприклад, голосові зв'язки людини настільки досконалі, що здатні імітувати звуки всіх тварин. Людська форма та лінії є найтоншими й найграціознішими, так що вони часто стають складним завданням для студентів-художників.

Люди й рослини мають різну будову та функції, але схожі в тому, що обидва складаються з клітин. Людина містить також будову, елементи та сутнісні якості рослин. Наприклад, листок рослини, розглянутий з погляду його функції, відповідає легеням людини. Так само як листок поглинає вуглекислий газ із повітря, легені людини поглинають кисень. Стовбур, стебло або гілки рослини відповідають серцю людини в постачанні поживних речовин усьому тілу. Корінь рослини відповідає шлунку та кишківнику людини, які засвоюють поживні речовини. Крім того, форма й функція ксилеми та флоеми рослини відповідають формі й функції артерій та вен людини.

Людина також складається із землі, води та повітря; отже, вона також містить мінеральні елементи. Будова землі також подібна до будови людського тіла. Земна кора вкрита рослинами, підземні водні шляхи існують у підґрунті, а під усім цим лежить розплавлена лава, оточена скелями. Це близько відповідає будові людського тіла: шкіра вкрита волоссям, кровоносні судини існують у мускулатурі, а ще глибше лежить кістковий мозок усередині скелета.

Третє благословення Бога людині означає, що людина має кваліфікацію панувати над усім творінням. Щоб людина могла здійснити це благословення, вона спершу повинна встановити основу чотирьох позицій, маючи всесвіт за свій об'єкт, зосереджуючись на Бозі. Тоді, коли людина є видимим об'єктом за образом Бога, а всесвіт — символічним об'єктом за Його непрямим образом, любов людини та краса творіння здійснюють дію давання й приймання, щоб утворити одне тіло в єдності, зосереджуючись на Бозі (пор. Частина I, розд. 1, секція V, 2.3--56).

Всесвіт є об'єктом, у якому характер і форма людини виявляються у субстанції. Тому людина, чий центр утверджений на Бозі, відчувала б безмежну радість, коли б об'єктивно відчувала свій власний характер і форму через усі речі як свої субстанційні об'єкти. Подібним чином, Бог насолоджувався б найвищим щастям, відчуваючи Свій сутнісний характер і форму через світ Свого творіння, який складається з людини та всіх речей у гармонійній єдності. Коли людина таким чином здійснить третє благословення Бога, це також стане об'єктом добра для Божої радості. Якби Божа мета творіння була здійснена в такий спосіб, ідеальний світ, у якому не можна було б знайти жодного сліду гріха, був би встановлений на цій землі. Ми можемо назвати цей світ Царством Небесним на землі. Людина була створена спочатку щоб жити в Царстві Небесному на землі. У момент своєї фізичної смерті він мав автоматично переселитися у світ духів, де міг насолоджуватися вічним життям у духовному Царстві Небесному.

З усіх фактів, пояснених досі, ми можемо зрозуміти, що Царство Небесне — це світ, який нагадує людину з її індивідуальністю, доведеною до досконалості відповідно до сутнісних характеристик і форми Бога. Так само як у людині, де веління розуму передається всьому тілу через центральну нервову систему, спричиняючи дію тіла заради однієї мети, так і в Царстві Небесному Боже веління передається всім Його дітям через Істинних Батьків, спричиняючи всіх працювати заради однієї мети.

РОЗДІЛ IV--ПЕРВІСНА ЦІННІСТЬ ТВОРІННЯ

1. ВИЗНАЧЕННЯ ПОЧАТКОВОЇ ЦІННОСТІ ТВОРІННЯ ТА СТАНДАРТУ ЦІННОСТІ

Як ми можемо визначити первісну цінність речей? Цінність предмета, згідно із загальним стандартом, визначається взаємним відношенням між метою предмета та прагненням людини до нього. Первісна цінність окремого тіла не є прихованою в ньому самому як абсолют. Вона визначається взаємним відношенням між метою індивідуального тіла (як певного роду об'єкта, зосередженого на Божому ідеалі творіння) та бажанням людини (як суб'єкта) прагнути до первісної цінності об'єкта. Відповідно, для того щоб об'єкт міг реалізувати первісну цінність свого творіння, він має об'єднатися з людиною через дію давання та приймання, утворюючи таким чином первісну основу чотирьох позицій, стаючи третім об'єктом щодо Бога.

А який же тоді стандарт первісної цінності? Первісна цінність визначається тоді, коли об'єкт і людина як суб'єкт встановлюють основу чотирьох позицій з центром на Богові. Стандартом цінності є Бог, абсолютна істота, бо центром основи чотирьох позицій є Бог. Отже, первісна цінність об'єкта, яка визначається відносно стандарту Бога як абсолютної реальності, має бути абсолютною.

Наприклад, як визначається краса квітки? Її первісна краса визначається тоді, коли Божа мета у створенні квітки та спонтанне прагнення людини осягнути красу квітки узгоджуються між собою — коли богоцентричне прагнення людини знайти її красу здійснюється через емоційне збудження, яке вона отримує від квітки. Це приносить їй досконалу радість. У такий спосіб краса квітки стане абсолютною, коли радість, яку людина відчуває від квітки, буде досконало зосереджена на меті творіння.

Прагнення людини до краси творіння є прагненням об'єктивно відчути власний характер і форму. Коли Божа мета створення квітки та прагнення людини до її цінності виявляються узгодженими, суб'єкт і об'єкт утворюють стан гармонійної єдності. Отже, для того щоб будь-що мало первісну цінність, воно повинно, з людиною як суб'єктом, встановити основу чотирьох позицій, ставши третім об'єктом Бога у стані гармонійної єдності з центром на Ньому. Тоді первісна цінність усіх речей, визначена їхнім відносним зв'язком із Богом, також є абсолютною. Досі цінність об'єкта ніколи не була абсолютною, а лише відносною, тому що віддавання й приймання між об'єктом і занепалою людиною не було зосереджене на Бозі, а на сатанинській меті й бажанні.

2. ПЕРВІСНИЙ ІНТЕЛЕКТ, ЕМОЦІЯ І ВОЛЯ ТА ПЕРВІСНА ІСТИНА, КРАСА І ДОБРО

Людський розум має три основні функції, які постійно діють: інтелект, емоції та воля. Тіло людини діє у відповідь на команду її розуму. З цього ми можемо зробити висновок, що тіло людини відгукується на її розум — а отже, на її інтелект, емоції та волю. Тому кожен вчинок людини має бути прагненням істини, краси та добра. Бог, який є суб'єктом людського розуму, також є суб'єктом людського інтелекту, емоцій та волі. Коли людина відгукується своїм розумом на Божий первісний інтелект, емоції та волю, її тіло діє згідно з волею Бога. Тому поведінка людини виявляла б цінності первісної істини, краси та добра.

3. ЛЮБОВ І КРАСА, ДОБРО І ЗЛО, ПРАВЕДНІСТЬ І НЕПРАВЕДНІСТЬ

(1) Любов і краса

Коли два субстанційні тіла, що є результатом поділу Божих двоїстих сутностей, встановлюють чотирипозиційну основу, здійснюючи дію давання й приймання на взаємній основі, між суб'єктом і об'єктом діють емоційні сили, щоб об'єднати їх як третій об'єкт для Бога. Любов — це емоційна сила, яку суб'єкт дає об'єктові; краса — це емоційна сила, яку об'єкт повертає суб'єктові. Сила любові є активною, а збудження краси — пасивним.

У взаєминах між Богом і людиною Бог дає любов як суб'єкт, тоді як людина повертає красу як об'єкт. Між чоловіком і жінкою чоловік є суб'єктом, даючи любов, тоді як жінка є об'єктом, повертаючи красу. У всесвіті загалом людина є суб'єктом, який дає любов решті творіння, об'єкту, що відповідає красою. Однак, коли суб'єкт і об'єкт об'єднуються, виникає любов, яка прихована навіть у красі, і краса, прихована навіть у любові. Це тому, що коли суб'єкт і об'єкт об'єднуються в круговому русі, суб'єкт здатен стати на позицію об'єкта, а об'єкт — на позицію суб'єкта. Між людьми краса, яку молодший повертає у відповідь на любов старшого, називається "відданістю"; краса, яку діти повертають у відповідь на любов своїх батьків, називається "синівською побожністю"; краса, яку дружина повертає у відповідь на любов свого чоловіка, називається "чеснотою". Мета любові та краси полягає в тому, щоб дві окремі субстанції, розділені з подвійних сутностей Бога, могли стати єдиним через дію давання й приймання, у такий спосіб утверджуючи чотирипозиційну основу і, як третій об'єкт Бога, здійснюючи свою мету творення.

Далі дослідімо природу Божої любові. Мета Божого творіння людини буде досягнута лише тоді, коли Адам і Єва, досягнувши досконалості як субстанційні об'єкти Божих двоїстих сутностей, з'єднаються й народять дітей. Так вони відчувають три види любові, які даються їхнім відповідним об'єктам – батьківська любов (перший вид любові, даний об'єкту), подружня любов (другий вид любові, даний об'єкту), та дитяча любов (третій вид любові, даний об'єкту) – щоб здійснити три об'єктивні цілі й остаточно сформувати основу чотирьох позицій. У відношенні до кожного з трьох об'єктивних видів любові в основі чотирьох позицій Божа любов є суб'єктом. Отже, Божа любов виявляється у трьох об'єктивних любовях і стає основною силою для встановлення фундаменту чотирьох позицій. Фундамент чотирьох позицій є досконалим об'єктом краси, на якому ми можемо досконало приймати й насолоджуватися Божою любов'ю; він також є основним фундаментом добра, у якому може здійснитися Божа мета творіння.

(2) Добро і зло

Коли суб'єкт і об'єкт здійснюють мету творення, стаючи одним цілим через дію давання й приймання, цю дію або її результат називають «добром». Коли суб'єкт і об'єкт ідуть проти Божої мети творення, встановлюючи основу чотирьох позицій із центром на Сатані, таку дію або її результат називають «злом».

Наприклад, коли особа виконує перше благословення Бога для людини, поєднуючи свій розум і тіло через дію давання й приймання любові та краси, і таким чином встановлює чотирипозиційну основу на рівні особи, цю особу або дії, які породжують таку особу, називають «добром». Якби Адам і Єва стали чоловіком і дружиною через дію давання й приймання любові та краси у відповідних позиціях суб'єкта й об'єкта, зосереджених на Богові, і встановили б основу чотирьох позицій на рівні сім'ї зі своїми дітьми, вони створили б сім'ю, в якій мета творення була здійснена, таким чином реалізувавши друге благословення Бога людині. Ця сім'я або дії, які встановлюють таку сім'ю, називаються «добром». Далі, коли людина, досягнувши досконалості своєї індивідуальності, ставить творіння в об'єктивну позицію як своє друге «я» і стає з ним єдиним, вона породжує третій об'єкт Бога. Тоді вона встановлює основу чотирьох позицій під своїм контролем, тим самим здійснюючи третє благословення Бога для людини. Цей стан або дії для його досягнення також називаються «добром». З іншого боку, коли людина здійснює мету, протилежну трьом великим благословенням Бога, встановлюючи чотирипозиційну основу з центром на Сатані, цей вчинок або його результати називаються «злом».

(3) Праведність і Неправедність

У процесі здійснення мети добра елементи, які спричиняють життя добра, називаються «праведністю». У процесі здійснення мети зла (сатани) елементи, які спричиняють життя зла, називаються «неправедністю». Таким чином, природно, що нам потрібно жити життям праведності, щоб досягти мети добра. Ось чому праведність завжди прямує до мети добра.

РОЗДІЛ V--ПРОЦЕС СТВОРЕННЯ ВСЕСВІТУ ТА ПЕРІОД ЗРОСТАННЯ

1. ПРОЦЕС СТВОРЕННЯ ВСЕСВІТУ

У першому розділі Книги Буття записано, що створення всесвіту розпочалося зі створення світла з хаосу, порожнечі та темряви над безоднею. Бог спочатку створив воду, а потім відділив води, що під твердю, від вод, що над твердю. Потім Він відділив воду від суші. Створивши рослини, риб, птахів і ссавців, Він потім створив людину. Усе це зайняло період у шість днів. Із цього ми бачимо, що створення всесвіту включало шестиденний період.

Процес творення, як він описаний у Біблії, узгоджується з еволюційною послідовністю творення, відомою сучасним ученим. Спочатку всесвіт перебував у газоподібному стані. З хаосу й порожнечі безводної доби утворилися небесні тіла. Після періоду дощів світ увійшов у водну добу з водною твердю. Потім, унаслідок вулканічних вивержень, з-під води з'явилася земля і таким чином відокремилася від моря. Далі з'явилися всі нижчі рослини й тварини. Потім з'явилися риби, птахи, ссавці, і нарешті людина, саме в такому порядку. Вчені обчислюють вік Землі у кілька тисяч мільйонів років. Коли ми зважаємо на той факт, що перебіг створення всесвіту, описаний у Біблії, яка була написана тисячі років тому, збігається з висновками наукових досліджень, ми переконуємося, що цей запис у Біблії є справжнім одкровенням від Бога.

Всесвіт не виник раптово, без плину часу, а для його зародження знадобився чималий час. Тому шість днів до завершення творіння всесвіту насправді є не шістьма днями, обчисленими за повторенням сходу й заходу сонця, а вказівкою на те, що в процесі творіння було шість періодів.

2. ПЕРІОД РОСТУ ТВОРІННЯ

Те, що знадобилося шість днів — тобто шість періодів — щоб завершити творення всесвіту, вказує на те, що для завершення творення будь-якого окремого тіла у всесвіті необхідна певна кількість часу.

Ми читаємо в розділі 1 Книги Буття історію створення всесвіту, у якій описано створення кожного дня, і кожен день позначено числом. Із цього також можемо зрозуміти, що для завершення кожного творіння був потрібен певний проміжок часу. Біблія стверджує, що після творіння першого дня «був вечір і був ранок, день один» (Бут. 1:5). Десь у періоді від вечора, через ніч і до наступного ранку мав би початися другий день; але Біблія говорить «один день» або «перший день», бо будь-яке створене єство може здійснити ідеал творіння лише в новому ранку, після свого вдосконалення через ніч, яка є періодом росту.

Так само кожне явище, що відбувається у всесвіті, дає результат лише після закінчення певного проміжку часу. Це тому, що все створене на початку мало бути вдосконалене через певний період часу.

(1) Три впорядковані етапи періоду росту

Всесвіт є відображенням сутнісного характеру та форми Бога, субстанціально розвиненим згідно з принципом математики. Ми можемо зробити висновок, що Бог насправді є математичним. Бог є абсолютною реальністю, існуючим нейтральним центром двох сутностей; отже, Він є реальністю числа "три". Кожне створене буття, яке є образом або символічною подобою Бога (Бут.1:27), створене, щоб пройти шлях числа "три" у своєму існуванні, русі та рості.

Відповідно, чотирипозиційна основа, яка була Божою метою творіння, мала бути встановлена через курс трьох етапів: Бог, Адам і Єва, та діти. Щоб встановити чотирипозиційну основу та увійти в круговий рух, необхідно виконати триетапну дію початку-поділу-об'єднання, досягаючи трьох об'єктивних цілей, слугуючи об'єктом для трьох суб'єктів і суб'єктом для трьох об'єктів. Щоб перебувати у стійкому положенні, речі потрібні принаймні три точки опори. Тому, аби будь-яке створіння могло досягти досконалості, воно має вирости до зрілості через три впорядковані стадії: «формування», «зростання» і «досконалість». Число «три» зустрічається по всьому природному світу, який складається з мінералів, рослин і тварин. Наприклад: матерія існує у трьох формах--газоподібній, рідкій і твердій; рослина складається в основному з трьох частин--кореня, стовбура або стебла, і листя; тварина складається з голови, тулуба і кінцівок.

Далі наведемо приклади з Біблії. Людина, впавши до завершення трьох стадій періоду зростання, не могла здійснити мету творіння. Тому, щоб досягти цієї мети, вона спершу має пройти ці три стадії. У провидінні відновлення Бог працював над відновленням числа «три». Як наслідок, у Біблії є багато записів про провидіння, зосереджене на числі «три»: Трійця (Отець, Син і Святий Дух), три етапи в Раю, три архангели (Люцифер, Гавриїл і Михаїл), три палуби Ноєвого ковчега, три вильоти голуба з ковчега, три жертвоприношення Авраама, три дні перед принесенням Ісака в жертву, три дні лиха під час періоду Мойсея, триденний період відокремлення від Сатани в підготовці до Виходу, три сорокалітні періоди відновлення до Ханаану, триденний період відокремлення від Сатани з центром на Ісусі Навині перед переходом Йордану, тридцять років Ісуса приватного життя і три роки публічного служіння, три мудреці зі Сходу з їхніми трьома дарами, три головні учні Ісуса, три спокуси Ісуса, три молитви в Гефсиманії, три відречення Петра від Ісуса, три години темряви під час розп'яття, і воскресіння Ісуса через три дні.

Коли впали перші людські предки? Вони впали під час свого періоду росту, коли вони ще були незрілими. Якби людина впала після того, як вона досягла досконалості, ми не могли б вірити у всемогутність Бога. Якби людина могла впасти після того, як вона стала досконалим втіленням добра, тоді саме добро було б недосконалим. Відповідно, ми мали б дійти висновку, що Бог, абсолютний суб'єкт добра, також є недосконалим.

У Книзі Буття 2:17 Бог попередив Адама та Єву, що того дня, коли вони з'їдять плід дерева пізнання добра і зла, вони неодмінно помруть. З того факту, що вони мали два вибори — або продовжувати жити, слухаючись Божого попередження, або прийняти шлях смерті, йдучи проти нього, — ми можемо уявити, що вони ще перебували в незрілому стані. Усе суще було створене, щоб досягти досконалості після того, як воно виросло через три стадії. Людина не могла бути створена поза цим принципом.

На якій із стадій росту впала людина? Ми бачимо, що вона впала на завершальному рівні стадії росту. Це можна логічно довести, дослідивши різні обставини, пов’язані з падінням перших людських предків, а також деталі історії провидіння відновлення. Це буде додатково прояснено при ґрунтовному вивченні першої та другої частин цієї книги.

(2) Непряме панування

У період росту кожна істота в творінні росте автономно силою Божественного Принципу. Тому Бог, як автор Принципу, стосується творіння опосередковано, маючи справу безпосередньо лише з тими результатами його росту, які відповідають Принципу. Тому ми називаємо цей період Божим «опосередкованим пануванням» або Його «пануванням над результатом у Принципі».

Усі речі досягають своєї досконалості через панування й автономію самого Принципу, проходячи період росту (непряме панування). Однак людина створена, щоб досягти своєї досконалості не лише через панування й автономію самого Принципу, але також виконуючи свою власну частку відповідальності, проходячи цей період. Тобто, коли ми вивчаємо Слово Боже, яке каже: «...того дня, коли з'їси з нього, помреш» (Бут. 2:17), ми можемо зрозуміти, що гріхопадіння людини було її власною провиною, а не Божою. Перші людські предки мали стати досконалими, віруючи в Божественне Слово і не споживаючи плід. Однак у своєму невірстві вони з'їли його, чим і спричинили гріхопадіння. Іншими словами, досконалість чи недосконалість людини залежала не лише від Божої сили творіння, а й від відповіді людини. Отже, людина була створена, щоб досягти своєї досконалості, пройшовши період росту (непряме панування) та виконавши свою частину відповідальності, тоді як Бог виконав би Свою частину як Творець.

Бог створив людину так, щоб людина могла досягти своєї досконалості лише шляхом виконання своєї частки відповідальності. Бог не втручається в людину в цьому відношенні. Людина повинна успадкувати Боже творче начало і брати участь у Його справі творення. Таким чином, людина також може користуватися владою господаря, що дозволяє їй панувати над усіма речами з позиції творця, так само як Бог, Творець людини, має панування над людиною (Бут. 1:28). Це є різниця між людиною та рештою творіння. Отже, людина досягає досконалості лише після того, як набуде здатності панувати над рештою творіння, включаючи ангелів. Вона здійснює це, проходячи період непрямого панування, виконуючи свою власну частку відповідальності та успадковуючи Боже творіння. Тому людина, яка втратила своє право на панування через гріхопадіння, ніколи не зможе виконати мету творіння, якщо не пройде через непряме панування. Отже, він може відновити своє панування над усіма речами, включаючи Сатану, виконавши свою частку відповідальності згідно з принципом відновлення. Боже провидіння спасіння триває так довго, тому що центральні постаті в Його провидінні відновлення неодноразово не виконували своїх часток відповідальності, у які навіть Бог не може втручатися.

Однак, якою б великою не була благодать спасіння через хрест Христа, провидіння спасіння, що стукає у двері людини, буде зведене нанівець, якщо сама людина не матиме віри, яка є її власною часткою відповідальності. Бог дарував благословення воскресіння через розп'яття Ісуса як Свою частку відповідальності, але вірити залишається відповідальністю людини (Ів. 3:16, Еф. 2:8, Рим. 5:1).

(3) Пряме панування

Що таке «безпосереднє панування» Бога і яка його мета? Людина входить у безпосереднє панування Бога, коли чоловік і дружина здійснюють мету добра через досконалу дію давання й приймання любові та краси між ними згідно з волею суб'єкта, у досконалій єдності з серцем Бога, утвердивши основу чотирьох позицій, ставши одним об'єднаним тілом. Отже, безпосереднє панування — це сфера досконалості. Ми призначені втілити в буття це безпосереднє панування Бога, бо воно мусить існувати, щоб мета творіння була здійснена. Яке значення має безпосереднє панування Бога для людини?

Якби Адам і Єва вдосконалили себе, зосереджуючись на Бозі, ставши одним об'єднаним тілом, щоб утворити основу чотирьох позицій на рівні сім'ї, а потім жили життям добра в досконалій єдності з божественним серцем, ми назвали б цей стан «прямим пануванням Бога». Людина в такому стані може втілювати волю Бога в життя, розуміючи її та відчуваючи Боже серце, яке лежить в її основі. Так само, як кожна ділянка чи нерв тіла приводиться в дію наказом невидимого людського розуму, людина виконувала б волю Бога, слухаючись Його наказу, і таким чином здійснювала б мету творіння.

Далі розгляньмо, як людина набуває безпосереднього панування над усіма речами. Коли досконала людина як суб'єкт і фізичний світ як її об'єкт стають одним об'єднаним тілом, зосередженим на Бозі, й утверджують основу чотирьох позицій, і коли людина таким чином здійснює мету добра через досконалу дію давання й приймання любові та краси з фізичним світом згідно зі своєю волею, у досконалій єдності з Божим серцем, людина досягає безпосереднього панування над усіма речами.

РОЗДІЛ VI--НЕВИДИМИЙ СУБСТАНЦІАЛЬНИЙ СВІТ І ВИДИМИЙ СУБСТАНЦІАЛЬНИЙ СВІТ ІЗ ЛЮДИНОЮ В ЦЕНТРІ

1. НЕВИДИМИЙ СУБСТАНЦІАЛЬНИЙ СВІТ І ВИДИМИЙ СУБСТАНЦІАЛЬНИЙ СВІТ

Оскільки всесвіт було створено за моделлю людини, яка є образом і подобою подвійних сутностей Бога, кожне існування, без винятку, наслідує основну форму людини, яка складається з розуму й тіла (пор. Частина I, розд. 1, сек. I--20). Отже, у всесвіті існує не лише видимий субстанційний світ, який нагадує людське тіло, але й невидимий субстанційний світ, який створено за моделлю людського розуму. Ми називаємо останній невидимим субстанціальним світом, бо ми не можемо сприймати його нашими п'ятьма фізичними чуттями; однак ми можемо сприймати його нашими п'ятьма духовними чуттями. Невидимий світ, як і видимий світ, є світом реальності. Він насправді відчувається й сприймається через п'ять духовних чуттів. Обидва субстанціальні світи разом називаються "макрокосмом".

Так само як тіло не може діяти без зв'язку з розумом, первісна людина творіння не може діяти без зв'язку з Богом. Видимий світ не може насолоджуватися своєю первісною цінністю творіння без зв'язку з невидимим світом. Так само як ми не можемо зрозуміти поведінку людини, не знаючи її розуму, ми не можемо по-справжньому пізнати фундаментальне значення людського життя, не знаючи Бога. Не розуміючи невидимого світу, ми не можемо досконало пізнати видимий світ. Отже, невидимий світ є суб'єктивним світом; видимий світ є об'єктивним світом, і останній діє як тінь першого (Євр. 8:5). Людина після своєї смерті, після життя у видимому світі, переходить до невидимого світу в духовному тілі, знявши свої "одежі плоті" (Йов 10:11), і живе там вічно.

2. ПОЛОЖЕННЯ ЛЮДИНИ У ВСЕСВІТІ

Спочатку Бог створив людину, щоб вона була володарем всесвіту (Бут. 1:28). Всесвіт, за винятком людини, не має внутрішньої чутливості до Бога. Ось чому Бог не панує над світом безпосередньо; але, створивши людину з повною чутливістю до всесвіту, Бог дозволяє їй безпосередньо правити всесвітом. Створюючи людину, Бог створив її плоть з елементів води, землі та повітря, які є головними складниками видимого світу. Бог зробив це, щоб дати людині здатність відчувати цей світ і панувати над ним. Він створив духовну людину з духовними елементами, щоб дати їй здатність відчувати невідомий світ і панувати над ним. На горі Преображення Мойсей, який помер майже 1600 років тому, та Ілля, який помер майже 900 років тому, з'явилися Ісусові (Мт. 17:3). Це були насправді духи Мойсея та Іллі. Лише людина, яка складається і з плоті, і з духу, що дають їй змогу панувати над видимим і невидимим світами, може правити обома світами.

По-друге, Бог створив людину, щоб вона була посередником і центром гармонії всесвіту. Коли тіло й дух людини, ставши єдиним через дію давання й приймання, постають як субстанційний об'єкт Бога, видимий і невидимий світи також стають об'єктом Бога, об'єднуючись через дію давання й приймання з центром на людині. Отже, людина є посередником і центром гармонії між двома світами. Тому людина подібна до повітря, яке дає змогу камертону резонувати. Оскільки людина створена, щоб спілкуватися з невидимим світом, вона покликана відображати все, що відбувається у світі духу.

По-третє, Бог створив людину як субстанційний мікрокосм цілого. Бог спочатку створив всесвіт, розвинувши у субстанції характер і форму людини. Таким чином, духовна людина є субстанційною інкапсуляцією невидимого світу, оскільки Бог створив невидимий світ як субстанційний розвиток характеру й форми духовної людини. Так само фізична людина є субстанційною інкапсуляцією видимого світу, оскільки Бог створив видимий світ як субстанційний розвиток характеру й форми фізичної людини. Отже, людина є мікрокосмом, інкапсуляцією всього макрокосму.

Однак через гріхопадіння людини все творіння втратило свого правителя. У Посланні до Римлян 8:19 ми читаємо, що творіння з нетерпінням чекає об'явлення синів Божих (відновлених людей первісної природи). У Посланні до Римлян 8:22 далі говориться: «усе творіння разом стогне в муках». Це тому, що дія давання й приймання між видимим і невидимим світами була перервана через гріхопадіння людини, що зробило їх нездатними об'єднатися, оскільки людина мала бути їхнім посередником і центром гармонії.

Ісус прийшов як досконала людина у плоті та дусі. Тому він був субстанціальним мікрокосмом цілого. Ось чому Біблія каже, що Бог підкорив усе під ноги Христа (1 Кор. 15:27). Ісус — наш спаситель. Він прийшов у світ, щоб удосконалити занепалих людей, прагнучи до їхнього єднання з ним.

3. ВЗАЄМОВІДНОШЕННЯ МІЖ ФІЗИЧНОЮ ЛЮДИНОЮ ТА ДУХОВНОЮ ЛЮДИНОЮ

(1) Структура і функція фізичної людини

Фізична людина складається з двох подвійних сутностей: тілесного розуму (суб'єкт) і тілесного тіла (об'єкт). Тілесний розум дає змогу тілесному тілу розмножуватися й забезпечує захист. Інстинкт тварини відповідає тілесному розуму. Щоб фізична людина зростала в доброму здоров'ї, вона повинна засвоювати повітря й світло, які є невидимою поживою позитивної природи, а також приймати матеріальні елементи, які є видимою поживою негативної природи. Усе це має здійснювати досконалу дію давання й приймання через кровообіг.

Добро чи зло в поведінці фізичної людини впливає на її духовну людину, роблячи її або доброю, або злою. Це тому, що фізична людина надає духовній людині певний елемент, який ми називаємо «елементом життєвості». У нашому повсякденному житті ми знаємо, що наш розум радіє, коли наше тіло чинить добру справу, але відчуває тривогу після злої поведінки. Це тому, що елемент життєвості, який може бути добрим або злим відповідно до вчинку людини, вливається в нашу духовну людину.

(2) Структура і функція духовної людини

Духовна людина, яка існує як невидима субстанційна істота, була створена, щоб бути суб'єктом для фізичної людини і щоб її відчувати та сприймати через наші духовні чуття. Через духовну людину ми можемо безпосередньо спілкуватися з Богом і мати панування над невидимим світом, включаючи ангелів. Наша духовна людина є тотожною за виглядом до нашої фізичної людини, і вона живе вічно в невидимому світі після залишення фізичного тіла. Людина прагне жити вічно, тому що вона має в собі духовну людину, яка має вічну природу.

Духовна людина складається з двох сутнісних начал: духовного розуму (суб'єкт) і духовного тіла (об'єкт). Духовний розум є центральною частиною духовної людини, де може перебувати Бог. Наша духовна людина зростає через дію давання й приймання між «життєвим елементом» (позитивним), що походить від Бога, і «елементом життєвості» (негативним), що походить від фізичної людини. Духовна людина не лише отримує елемент життєвої сили від фізичної людини, але й надсилає у відповідь певний елемент, який ми називаємо «елементом живого духу». Ми бачили, що людина, перебуваючи під впливом іншого вищого духу, могла відчувати безмежну радість і нову силу, що наростала в ній, навіть уможливлюючи зцілення хронічної хвороби. Такі випадки трапляються тому, що фізична людина отримує елемент живого духу від духовної людини. Крім того, духовна людина може зростати лише на ґрунті фізичної людини. Тому відношення між духовною людиною та фізичною людиною подібне до відношення між плодом і деревом. Коли фізичний розум відгукується на бажання духовного розуму, фізична людина діє відповідно до мети духовного розуму. Тоді фізична людина отримує живий духовний елемент від духовної людини. Це приносить добрі почуття та енергію духовній людині. Відповідно, фізична людина, коли вона повертає цілісний елемент життєвої сили духовній людині, впливає на неї, щоб вона росла нормально, у напрямку добра.

Істина вчить нас, чого саме прагне наш дух. Коли людина через істину усвідомлює, чого прагне наш дух, і чому, втілюючи це в життя, вона виконує свою частину відповідальності, тоді живий духовний елемент і елемент життєвої сили вступають у взаємодію заради добра. Відношення між живим духовним елементом і елементом життєвої сили відповідає відношенню між характером і формою. Оскільки елемент живого духу завжди діє в кожній людині, первісний розум завжди схиляється до добра, навіть у злій людині. Однак, якщо людина не веде доброго життя, живий елемент духу не може нічого дати для вдосконалення фізичної людини. Також він не може насолоджуватися нормальною дією давання й приймання з елементом життєвої сили. Так само наш духовний чоловік може бути вдосконалений лише через наше фізичне життя на землі.

Наш дух-людина має вдосконалити себе, поступово зростаючи через три впорядковані етапи у взаємодії з нашою фізичною людиною, центруючись на дух-розумі, відповідно до принципу творення. Дух-людина, який перебуває на етапі формування, називається «форм-духом», на етапі зростання — «життєвим духом», а на етапі досконалості — «божественним духом».

Коли наш духовний чоловік і наш фізичний чоловік встановлюють фундамент чотирьох позицій, здійснюючи досконалу дію давання та приймання з центром на Бозі, утворюючи таким чином об'єднане тіло, духовний чоловік стає божественним духом. На цьому рівні духовний чоловік може відчувати й сприймати все у невидимому світі. Оскільки всі духовні явища, сприйняті таким чином духовною людиною, відображаються й відлунюють у фізичній людині, постаючи як фізичні явища, людина зрештою починає відчувати духовні явища навіть своїми п'ятьма фізичними чуттями. Царство Боже на небі — це місце, куди духи йдуть жити вічно після залишення своїх фізичних тіл, коли вони завершили своє фізичне життя в Царстві Божому на землі. Царство Боже на небі може бути здійснене лише після здійснення Царства Божого на землі.

Чутливість нашої духовної людини має розвиватися через її взаємний зв'язок із нашою фізичною людиною під час фізичного життя на землі. Тому людина повинна вдосконалитися й відчути Божу досконалу любов на землі, щоб її духовна людина могла відчути Божу досконалу любов у невидимому субстанціальному світі після своєї фізичної смерті. Отже, характер і якості духовної людини формуються протягом нашого земного життя. Загострення зла в дусі падшої людини зумовлене її гріховною поведінкою протягом її земного життя. Так само й покращення падшого духа людини відбувається лише через викуплення її гріха протягом її фізичного життя на землі. Це була причина, чому Ісус прийшов на землю у плоті, щоб спасти грішне людство. Отже, ми повинні вести добре життя на землі. Ісус дав ключі до Царства Небесного Петру (Матв. 16:19), і сказав, що те, що зв'язане на землі, буде зв'язане на небі, і те, що розв'язане на землі, буде розв'язане на небі (Матв. 18:18), тому що первинна мета провидіння спасіння повинна спочатку здійснитися на землі.

Призначення духовної людини визначається самою духовною людиною, а не Богом. Спочатку людина була створена так, щоб після свого вдосконалення вона могла досконало дихати Божою любов’ю. Якщо духовна людина не здатна досконало дихати цією любов’ю через свою гріховну поведінку, вона відчуває біль, стоячи перед Богом, який є суб’єктом досконалої любові. Отже, такий дух автоматично потрапив би до пекла, яке є станом, найбільш віддаленим від Божої любові. Крім того, розмноження духовних людей відбувається одночасно з розмноженням фізичних людей через фізичне життя людини, тому що духовна людина була створена рости лише в ґрунті фізичної людини.

(3) Людський розум, розглянутий у взаємозв'язку між духовним розумом і фізичним розумом

Відношення між душевним розумом і тілесним розумом подібне до відношення між характером і формою. Коли ці двоє стають одним через дію давання й приймання, зосереджену на Бозі, духовна людина й тілесна людина природно стають однією гармонійною єдністю. Дія давання й приймання між душевним розумом і тілесним розумом породжує об'єднане тіло — людський розум, який спрямовує особистість до здійснення мети творіння. Людина стала необізнаною з Богом через гріхопадіння. Отже, він став необізнаним щодо абсолютного стандарту добра. Але, відповідно до первісної природи творіння, людський розум завжди спрямовує людину до того, що вона вважає добром. Ця спрямовуюча сила називається людською совістю. Однак пала людина, будучи необізнаною щодо абсолютного стандарту добра, не може встановити абсолютний стандарт совісті. Оскільки мірило добра змінюється, змінюється й мірило совісті, і це спричиняє часті суперечки навіть між тими, хто обстоює сумлінне життя. Частина людського розуму, яка відповідає характеру і завжди скеровує людину до абсолютного мірила добра, називається «первісним розумом», а та, що відповідає формі, називається «совістю».

Тому, коли людина через незнання встановлює мірило добра, відмінне від мірила первісної природи творіння, людське сумління спрямовується до того мірила; однак первісний розум відкидає його й намагається повернути напрям сумління до мірила первісного розуму. Коли духовний розум і фізичний розум, які перебувають у рабстві сатани, стають однією єдністю через дію давання й приймання, розвиток людини в напрямі зла прискорюється. Цю єдність ми називаємо «злим розумом».

Первісний розум і совість людини відштовхують цей злий розум і спрямовують людину до добра, допомагаючи їй відокремитися від Сатани й повернутися до Бога.